Тесс Геррітсен - Двійник

— Ви могли піти в будь-яку галузь медицини. Акушерство, педіатрія. Могли б працювати з живими пацієнтами, але обрали патанатомію. Конкретніше — судову медицину.

— До чого це запитання?

— Сенс у тому, що вас певним чином приваблюють мерці.

— Це абсурд.

— То чому ви обрали цю сферу?

— Бо я люблю конкретні відповіді. Не люблю здогадки. Мені подобається бачити діагноз під лінзою свого мікроскопа.

— Ви не любите непевність.

— Невже хтось любить?

— Тоді могли б піти в математику чи стати інженером. Є стільки галузей, де потрібна точність, конкретні відповіді. Але ви тут, серед судмедекспертів, маєте справу з трупами. — О’Доннел помовчала, тоді тихо запитала: — Ви отримуєте від цього задоволення?

Мора прямо зустріла її погляд.

— Ні.

— Ви обрали професію, яка вас не тішить?

— Я обрала виклик. Це мені подобається, навіть якщо саме завдання неприємне.

— Ви не бачите, до чого я веду? Ви кажете, що в Амальтеї Ленк немає нічого знайомого. Дивитеся на неї і, певно, бачите щось страшне. Принаймні жінку, яка робила страшні речі. Люди дивляться на вас, докторе Айлс, і, можливо, думають так само.

— Нас не можна порівнювати.

— Ви знаєте, в чому звинувачують вашу матір?

— Так, мені сказали.

— А ви бачили звіти з розтинів?

— Ще ні.

— Я бачила. Під час суду захисники попросили проконсультувати їх щодо психічного стану вашої матері. Я бачила знімки, переглядала докази. Ви знаєте, що жертви були сестрами? Молоді жінки, яких затримала в дорозі негода.

— Так.

— І молодша була на дев’ятому місяці вагітності.

— Я все це знаю.

— То ви знаєте, що ваша мати підібрала цих жінок на шосе. Провезла тридцять миль до хатини в лісі. Пробила їм голови ломом, а тоді зробила дещо, дивовижно — і дивно — логічне. Вона поїхала на заправку й наповнила каністру бензином. Повернулася до хижки й підпалила її із двома тілами всередині. — О’Доннел нахилила голову. — Ви не вважаєте це цікавим?

— Я вважаю це огидним.

— Так, але, може, на якомусь рівні ви відчуваєте дещо інше, те, чого навіть визнавати не хочете. Те, що вас інтригують ці дії, і не просто як інтелектуальна загадка. У цьому є щось таке, що захоплює вас, навіть збуджує.

— Так само, як відверто збуджує вас?

О’Доннел ця шпилька не образила. Натомість вона всміхнулася, приймаючи Морину ремарку.

— Моя цікавість суто професійна. Моя робота — вивчати вбивства. Просто хочу розуміти причини вашої зацікавленості Амальтеєю Ленк.

— Два дні тому я не знала своєї матері. Тепер я намагаюся осягнути правду. Намагаюся зрозуміти…

— Хто ви така? — м’яко припустила О’Доннел.

— Я знаю, хто я така, — зустріла її погляд Мора.

— Ви впевнені? — Співрозмовниця нахилилася до неї. — Коли ви стоїте в лабораторії, оглядаєте рани жертв, описуєте удари вбивці — невже ви ніколи не відчуваєте й натяку на збудження?

— А чому я маю це відчувати?

— Ви дочка Амальтеї.

— Я — біологічна випадковість. Вона мене не ростила.

О’Доннел знову відкинулася на спинку крісла, вивчаючи Мору холодними, оцінювальними очима.

— Ви знаєте, що насильство має генетичну складову? Що схильність до нього буває прописана в ДНК деяких родин?

Мора згадала, що Ріццолі говорила про доктора О’Доннел: «Вона не просто цікавиться. Вона хоче знати, як це — розрізати шкіру й дивитися, як жертва стікає кров’ю. Як це — насолоджуватися своєю владою. Вона голодна до таких деталей так само, як упирі голодні до крові». Зараз вона сама бачила цей відблиск голоду в очах О’Доннел. «Цій жінці подобається спілкуватися з чудовиськами, — подумала Мора. — Тепер вона сподівається, що знайшла ще одне».

— Я прийшла поговорити про Амальтею, — сказала вона.

— Хіба ми не її обговорюємо?

— Відповідно до записів у колонії Фремінґема, ви більше десяти разів навідувалися до неї. Чому так часто? Вочевидь не заради її блага.

— Амальтея цікавить мене як дослідницю. Я хочу зрозуміти, що штовхає людей до вбивств. Чому вони отримують від цього насолоду.

— Кажете, вона зробила це заради насолоди?

— А ви знаєте, чому вона вбивала?

— Вона явно ненормальна.

— Більшість ненормальних не вбивають.

— Але ж ви згодні, що це так?

О’Доннел завагалася.

— Скидається на те.

— Ви не впевнені. Навіть після стількох візитів до неї?

— У справі вашої матері йдеться не лише про психоз. Її злочин — дещо більше.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви вже знаєте, що вона вчинила. Принаймні, що про це говорить обвинувачення.

— Докази виявилися достатньо надійними, щоб її засудили.

— О, доказів було чимало. Номери її автомобіля на камері заправки. Кров жінок на ломі. Їхні гаманці в багажнику. А от про це ви, напевно, не чули. — О’Доннел потяглася до документів на столику, взяла течку й передала її Морі. — Це з криміналістичної лабораторії Вірджинії, де Амальтею заарештували.

Мора розгорнула теку й побачила фото білого седана з номерами штату Массачусетс.

— Це авто водила Амальтея, — сказала О’Доннел.

Мора перегорнула сторінку. Там був звіт про відбитки пальців.

— В автівці було знайдено чимало відбитків. Обидві жертви, Ніккі й Тереза Веллс, залишили свої на ременях безпеки заднього сидіння, тобто вони сіли в седан іззаду й пристебнулися. Амальтея, звісно ж, лишила свої відбитки на кермі та важелі коробки передач. — О’Доннел помовчала. — А ще є четвертий набір відбитків.

— Четвертий?

— Усе тут, у звіті. Знайшли на бардачку, на обох дверях, на кермі. Ці відбитки ідентифіковані не були.

— Це нічого не значить. Може, механік обслуговував авто й лишив свої відбитки.

— Можливо. Тепер гляньте звіт лабораторії волосся й трасології.

Мора знову перегорнула сторінку й побачила, що на задньому сидінні було знайдено біляві волосини. Вони відповідали волоссю Терези й Ніккі Веллс.

— Не бачу нічого дивного. Нам відомо, що жертви були в автомобілі.

— Але ви побачите, що на передньому сидінні їх не було. Подумайте. Дві жінки на узбіччі. Хтось зупиняється, пропонує підвезти. І що роблять сестри? Обидві сідають на заднє сидіння. Це якось грубо, хіба ні? Лишати водія попереду самого. Хіба що…

Мора подивилася на психіатра.

— Хіба що попереду вже сидів іще хтось.

О’Доннел відкинулася в кріслі, задоволено всміхнулася.

— Провокативне питання. На суді його так