Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Тисяча змерзлих зірок стежить за хлопцями. Холод немилосердно пробирає до кісток, не дає думати.

— Бачите його погляд? — каже Бастіан і змахує своєю пухкою рукою. — Бачите, до чого він себе довів? Німецький солдат ніколи до цього не опуститься. Це називається «довго не протягне».

Хлопці стараються не дрижати. Полонений дивиться на цю сцену, наче звідкись із висоти. Фолькгаймер повертається, гримлячи відрами; ще двоє старшокласників тягнуть через двір пожежний шланг. Бастіан пояснює: спочатку вчителі. Далі старшокласники. Кожен пройде в колоні й виллє на полоненого відро води. Кожнісінька людина в цій школі.

Вони починають. Один за одним, кожен учитель бере у Фолькгаймера повне відро й виливає його вміст на полоненого, прив’язаного за кілька метрів. У крижану ніч лунають схвальні вигуки.

Після перших двох чи трьох обливань полонений оживає, хитаючись на п’ятах. У нього між бровами з’являються вертикальні складки; він наче намагається згадати щось важливе.

Серед учителів у темних плащах проходить і доктор Гауптман, притримуючи комір навколо горла пальцями в рукавичках. Гауптман бере своє відро, вихлюпує воду й не затримується подивитися, як та обіллє полоненого.

Вода ллється і ллється. Обличчя в’язня стає відсторонене. Він опускається на мотузки, що його тримають, і його тулуб сповзає; і час від часу Фолькгаймер виходить із тіней, здаючись фантастично великим, і тоді він знову випростується.

Старшокласники зникають за дверима замку. Замерзлі відра, наповнюючись, приглушено дзвенять. Шістнадцятирічні закінчили. П’ятнадцятирічні закінчили. Вигуки звучать уже без запалу, й Вернера переповнює виразне бажання тікати. Бігти. Бігти.

Троє хлопців перед ним. Двоє. Вернер намагається щось уявляти перед собою, але виходить геть зле: буксир над дев’ятою шахтою, згорблені шахтарі, що йдуть так, наче тягнуть за собою важезні ланцюги. Хлопець зі вступних іспитів, що тремтить перед падінням. Кожен прив’язаний до своєї ролі: сироти, кадети, Фредерік, Фолькгаймер, стара єврейка, що живе нагорі. Навіть Юта.

Коли настає його черга, Вернер виливає воду, як і решта, поціляє полоненому в груди; звучить машинальне схвалення. Він приєднується до кадетів, які чекають, щоб їх відпустили. Мокрі чоботи, мокрі манжети; його руки так заніміли, що здаються чужими.

Після п’ятьох хлопців настає черга Фредеріка. Фредеріка, що явно без окулярів погано бачить. Який не кричав радісно щоразу, коли вода з відра досягала цілі. Який осудливо дивиться на полоненого, наче розуміє, що щось не так.

Вернер знає, що Фредерік збирається зробити.

Наступному хлопцеві доводиться підштовхувати Фредеріка вперед. Старшокласник вручає йому відро, й Фредерік виливає його на землю.

Бастіан робить крок уперед. Його обличчя яскраво червоніє на холоді.

— Дай йому ще відро.

І знову Фредерік вихлюпує воду собі під ноги. Він каже тихо й тоненько:

— Йому вже досить, пане комендант.

Старшокласник протягує третє повне відро.

— Вилий на нього! — велить Бастіан.

Парує ніч, горять зірки, полонений гойдається, хлопці дивляться, комендант нахиляє голову. Фредерік вихлюпує воду на землю.

— Не виллю.

Пляж дю Моль

Батько Марі-Лор зник безвісти двадцять дев’ять днів тому. Вона прокидається від стукоту великих черевиків мадам Манек, що піднімається на третій поверх, на четвертий, на п’ятий.

Етьєнів голос у коридорі за дверима кабінету:

— Не треба.

— Він не дізнається.

— Я за неї відповідаю.

У голосі мадам Манек неочікувано дзвенить криця.

— Я більше не можу залишатися осторонь!

Вона піднімається на останній поверх. Зі скрипом відчиняються двері в кімнату Марі-Лор; літня жінка робить кілька кроків і прикладає важку долоню до лоба дівчинки.

— Ти не спиш?

Марі-Лор відкочується в кут і відповідає з-під ковдри:

— Ні, мадам.

— Я поведу тебе надвір. Бери ціпок.

Марі-Лор вбирається; мадам Манек зустрічає її внизу біля сходів з окрайцем хліба. Вона обв’язує голову Марі-Лор шарфом, застібає її пальто на всі ґудзики аж до коміра й відчиняє вхідні двері. Кінець лютого. Стоїть ранок, повітря пахне спокоєм і дощем.

Марі-Лор вагається, прислухаючись. Серце робить два удари, чотири, шість, вісім.

— Надворі ще майже нікого немає, любонько, — заспокоює мадам Манек. — І ми не робимо нічого поганого.

Скриплять ворота.

— Одна сходинка вниз, а тепер прямо, ось і все.

Черевики Марі-Лор час від часу зачіпаються об виступи вуличної бруківки, кінчик її ціпка щось намацує, вібрує, знову намацує. Дрібний дощ накрапає на дахи, стікає риштаками, прикрашає краплями її шарф. Звук відлунює від високих будинків; вона почувається так само, як і в першу годину, проведену тут — наче зайшла в лабіринт.

Високо над ними хтось трусить ганчірку з вікна. Нявкає кіт. Які жахіття тут скреготять зубами? Від чого її батько так палко хотів її захистити? Вони повертають один раз, тоді вдруге, а потім мадам Манек веде її ліворуч, куди Марі-Лор не очікувала звернути, туди, де міські стіни, вкриті мохом, тягнулися суцільною стіною, а тепер виявилися ворота.

— Мадам?

Вони виходять за місто.

— Сходи тут, пильнуй, одна, дві, ось ми й прийшли, дуже просто…

Океан. Океан! Просто перед нею! Увесь цей час він був так близько. Він затягує, шумить, бризкається й гуркоче; він відходить, він шириться, одна хвиля накриває іншу. Лабіринт Сен-Мало привів її до простору, більшого за який вона в житті не чула. Він більший за Ботанічний сад, за Сену, більший за найбільшу з музейних зал. Вона не уявляла його як належить, вона не розуміла його великості.

Звівши обличчя до неба, вона відчуває, як тисяча крихітних гострих крапель розтає на її щоках, на її лобі. Чує хрипке дихання мадам Манек і глибокий звук моря серед каменів, і як чиїсь вигуки десь далі пляжем відлунюють від високих стін. У своїй уяві вона чує, як її батько натирає замки. Як доктор Жефар ходить уздовж рядів своїх шаф. Чому вони їй не говорили, що воно отаке?

— Це мосьє Радóм кличе свого собаку, — пояснює мадам Манек. — Не звертай уваги. Ось моя рука. Сядь і роззуйся. Закоти рукави пальта.

Марі-Лор робить, як їй радять.

— Вони дивляться?

— Боші? То й що, якщо так? На стару жінку з дівчинкою? Я скажу їм, що ми викопуємо молюсків. Що вони можуть зробити?

— Дідусь вважає, що вони закопали на пляжах бомби.

— Не переймайся цим. Він і мурахи боїться.

— Він каже, що Місяць відтягує океан назад.

— Місяць?

— Іноді Сонце теж відтягує. А навколо островів припливи утворюють такі коловерті, що можуть проковтнути цілий корабель.

— Ми дуже далеко від таких місць, люба. Ми на звичайному пляжі.

Марі-Лор розв’язує шарф, і мадам Манек його забирає. Солоне повітря із запахом водоростей кольору олова прослизає їй за комір.

— Мадам?

— Так.

— Що мені робити?

— Просто ходи.

Вона ходить. Ось у неї під ногами холодні круглі камінці. Ось хрусткі водорості. Ось щось м’якше — вологий, гладенький пісок. Вона нагинається й розчепірює пальці. Наче холодний