Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Фредде це, Фредде те. Вулиця безлюдна, у вікнах темно, електричні вивіски вимкнені. Стільки магазинів, навколо них — стільки квартир, однак чого так порожньо? Недалеко від будинку якась жінка в сукні, прихилившись до стіни, нагинається й блює на тротуар.

Удома Фредерік перевдягається в піжаму з яскраво-зеленого шовку, залишає складені окуляри на нічному столику і босий залізає на своє дитяче мідне ліжко. Вернер лягає на розкладачку, за яку Фредерікова матір перепросила тричі, хоча її матрац зручніший за всі, на яких він коли-небудь спав.

У будинку стає тихо. Моделі автомобілів виблискують на Фредерікових полицях.

— Тобі коли-небудь хотілося, — шепоче Вернер — щоб не треба було повертатися в школу?

— Батькові потрібно, щоб я вчився в Шульпфорті. І мамі теж. Моє бажання не має значення.

— Авжеж, має. Я хочу стати інженером. А ти хочеш вивчати пташок. Бути, як той американський художник у болотах. Нащо тоді це все, якщо не для того, щоб ми стали тими, ким хочемо?

У кімнаті стоїть тиша. Надворі, за Фредеріковим вікном, ліхтар світиться якимось неземним світлом.

— Твоя біда, Вернере, — каже Фредерік, — у тому, що ти й досі віриш, ніби твоє життя належить тобі.

Коли Вернер прокидається, сонце вже високо. У нього болить голова, а очі важкі, мов гирі. Фредерік уже вбраний у штани, попрасовану сорочку й краватку і стоїть на колінах перед вікном, притиснувши носа до скла.

— Гірська трясогузка.

Він показує пальцем. Вернерів погляд ковзає повз нього на голі липи.

— На вигляд непоказна, правда? — питає Фредерік. — Якихось кількадесят грамів пір’я й кісток. Але ця пташка може долетіти до Африки й назад. Живлячись жуками, хробаками й силою бажання.

Трясогузка перескакує з гілки на гілку. Вернер тре свої болящі очі. Це ж лише пташка.

— Десять тисяч років тому, — розповідає Фредерік, — вони прилітали сюди мільйонами. Коли тут був сад, один нескінченний сад від краю до краю.

Він не повернеться

Марі-Лор прокидається й думає, що чує човгання батькових черевиків, дзенькіт його ключів. Четвертий поверх, п’ятий, шостий. Його пальці гладять дверну ручку. Його тіло випромінює слабке, але відчутне тепло в кріслі поруч неї. Його маленькі інструменти стукають по дереву. Він пахне клеєм, шмерґелевим папером і синіми «Ґолуаз».

Але це лише стогне будинок. Море кидає піну на камені. Її розум потішається над нею.

На двадцятий ранок без звістки від батька Марі-Лор не підводиться з ліжка. Їй тепер байдуже, що двічі її двоюрідний дідусь начіпляв старезну краватку й стояв біля вхідних дверей і наспівував собі дивні пісеньки: «À la pomme de terre, je suis par terre; au haricot, je suis dans l’eau»,[40] — силкуючись, але так і не знаходячи в собі мужності вийти надвір. Вона більше не вмовляє мадам Манек повести її на вокзал, написати ще одного листа і згаяти ще одне пообіддя в префектурі, намагаючись подати прохання до окупаційної влади знайти її батька. Вона стає недосяжна, замкнута. Вона не купається, не гріється біля вогню на кухні, більше не проситься піти надвір. Майже нічого не їсть.

— Із музею відповіли, що шукають його, дитино, — шепоче мадам Манек, але, коли вона пробує поцілувати Марі-Лор у лоба, дівчина сахається, наче від опіку.

Музей відповідає на Етьєнові звернення. Звідти повідомляють, що батько Марі-Лор не приїжджав.

— Не приїжджав? — перепитує Етьєн уголос.

Саме це питання і гризе Марі-Лор. Чому він не доїхав до Парижа? Чому тоді не повернувся в Сен-Мало?

Я ніколи тебе не покину, навіть за мільйон років.

Їй тільки й хочеться, що повернутися додому, стати у їхній чотирикімнатній квартирі й слухати, як за її вікном шелестить каштан, слухати, як продавець сиру розгортає тент над магазином, відчувати батькову долоню на своїй.

Якби ж вона вмовила його не їхати!

Тепер у будинку все її лякає: скрипливі сходи, зачинені віконниці, порожні кімнати. Мотлох і тиша. Етьєн намагається проводити безглузді експерименти, щоб її розважити: вулкан з оцту, торнадо в пляшці.

— Чуєш, Марі? Чуєш, як воно там крутиться?

Вона не виказує зацікавлення. Мадам Манек приносить їй омлети, касуле, брошетки з риби, вигадуючи дива з продуктових талонів і вмісту своїх шухляд, але Марі-Лор відмовляється їсти.

— Мов той равлик, — випадково чує вона слова Етьєна за своїми дверима. — Скрутилася у своїй черепашці.

Але вона злиться. На Етьєна за те, що так мало робить, на мадам Манек за те, що робить так багато, на свого батька за те, що його тут немає і їй немає кому допомогти зрозуміти причини його відсутності. На свої очі за те, що вони не бачать. На все й на всіх. Хто знав, що любов може вбити? Вона проводить години самотою на шостому поверсі, стоячи навколішки біля відчиненого вікна. З моря дме льодяний вітер; її пальці, якими вона торкається моделі Сен-Мало, поволі німіють. На південь — до Дінанських воріт. На захід — до Пляжу дю Моль. Назад — на рю Воборель. Щосекунди Етьєнів будинок стає холодніший; щосекунди здається, наче її батько все віддаляється й віддаляється.

Полонений

Одного лютневого ранку кадетів піднімають із ліжок о другій ночі й виганяють на засніжений плац. У центрі горять смолоскипи. Череватий Бастіан виходить перевальцем, з-під мундира видніються голі ноги.

Із темряви з’являється Франк Фолькгаймер, волочачи обірваного й худезного чоловіка в різних черевиках. Фолькгаймер кидає його на землю поряд із комендантом, де зі снігу стирчить стовп. Він старанно прив’язує чоловіка до стовпа.

У них над головами висять зірки; над двориком повільно, як у нічних жахіттях, піднімається хмара пари, яку видихають кадети.

Фолькгаймер відходить; наближається комендант.

— Хлопці, ви не повірите, що це за істота. Що за смердюча тварина, гібрид, унтерменш.[41]

Усі витягують шиї. У полоненого закуті щиколотки, а руки зв’язані від зап’ясть до передпліч. Його тонка сорочка розійшлася по швах, і він вглядається кудись закляклим від холоду поглядом. Він схожий на поляка. Може, росіянина. Навіть прив’язаний до стовпа, він хитається з боку в бік.

— Цей чоловік утік із трудового табору. Намагався залізти на ферму й украсти літр свіжого молока. Але його зупинили, перш ніж він зміг вчинити щось іще мерзенніше, — комендант непевно вказує на стіну. — Цей варвар, якщо йому дозволити, за секунду порозриває вам горлянки.

Від тієї мандрівки до Берліна у Вернерових грудях розцвів великий страх. Він зростав поступово, яскравішаючи, мов сонце над горизонтом, але тепер Вернер розуміє, що, пишучи листи до Юти, мусить приховувати правду, мусить запевняти її, що все гаразд, хоч так не почувається. Він занурюється в сни, у яких Фредерікова матір перетворюється на вузькоротого демона зі зловісною посмішкою, що б’є його по голові трикутниками доктора