Ентоні Дорр - Все те незриме світло

— Завчив таблицю.

— Вона ж не одна.

— Я завчив усі чотири. Батько дістав їх наперед. Мама мені допомогла.

— А бінокль?

— Відкалібрований спеціально для моїх очей. Це забрало цілу вічність.

Вони сидять у великій кухні за столом із мармуровою стільницею. Служниця на ім’я Фанні з’являється з темною хлібиною і кружалом сиру. Кладучи їх, вона всміхається до Фредеріка. Розмовляють про Різдво й про те, як шкода Фредерікові було його пропустити; служниця заходить за двері й повертається з двома білими тарілками, такими делікатними, що вона дзвенять, коли вона ставить їх на стіл.

У Вернера паморочиться в голові. Ліфт! Єврейка! Служниця! Берлін! Вони йдуть у Фредерікову кімнату, заставлену олов’яними солдатиками, моделями літаків і дерев’яними ящиками, повними коміксів. Лежать на животах, гортають комікси, насолоджуючись тим, що вони не в школі, зиркаючи час від часу один на одного, наче намагаючись зрозуміти, чи їхня дружба й далі триватиме деінде.

— Я йду! — гукає Фанні.

І, щойно за нею зачиняються двері, Фредерік веде Вернера за руку у вітальню, залізає по драбинці, приставленій до високих дерев’яних шаф, відтягує вбік великого плетеного кошика і дістає з-позад нього два томи в золотавих коробках, кожен завбільшки з дитячий матрац.

— Дивися, — радість у голосі, радість в очах. — Ось що я хотів тобі показати.

Усередині — яскраві кольорові малюнки пташок. Два білих соколи з роззявленими дзьобами нападають один на одного. Криваво-червоний фламінго підносить дзьоба з чорним кінчиком до нерухомої води. Лискучі гуси стоять на мисі й вглядаються в похмуре небо. Фредерік перегортає сторінки обома руками. Віялохвоста мухоловка. Довгоносий крохаль. Кокардовий дятел. Багато з них на малюнках більші, ніж насправді.

— Одюбон був американцем, — розповідає Фредерік. — Роками бродив болотами й лісами, ще тоді, коли вся їхня країна була вкрита болотами й лісами. Цілісінькими днями він спостерігав за однією пташкою, а тоді впольовував її, ставив на підпорки й малював. Напевно, він знав більше за будь-якого птахолова до й після нього. Більшість пташок він, намалювавши, з’їдав. Можеш собі уявити? — Фредеріків голос дрижить від запалу. Він підводить погляд. — Прозора імла, рушниця на плечі й здорові очі.

Вернер намагається уявити те, що уявляє Фредерік: часи до виникнення фотографії, до бінокля. І навіть тоді знайшлася людина, готова йти в дикі ліси, що кишать невідомим, і повертатися з малюнками. Ця книжка не так про пташок, як про скороминущість, про синьокрилі, дзвінкі загадки лісів і боліт.

Він думає про радіопередачу того француза, про «Принципи механіки» Герца — хіба ж у Фредеріковому голосі він чує не таке саме збудження?

— Моїй сестрі це страшенно сподобалося б.

— Батько каже, що краще нам було б не тримати книжки´ вдома. Що ми мусимо ховати їх отам нагорі, за кошиком, бо вони американські й надруковані в Шотландії. Але це ж просто пташки!

Відчиняються вхідні двері й у коридорі лунають кроки. Фредерік поспіхом повертає книжки в коробки, гукає:

— Мамо, це ти?

І жінка, вбрана в зелений лижний костюм із білими смугами на штанинах, заходить, вигукуючи:

— Фредде! Фредде!

Вона обіймає свого сина, потім трохи відступає, не забираючи витягнутих рук, а тоді проводить пальцем по рані вздовж його лоба, що вже майже повністю зажила. Фредерік зиркає з-над її плеча трохи стривожено. Він боїться, що матір побачить, що він розглядав заборонену книжку? Чи що вона розсердиться через його синці? Вона нічого не каже, а просто дивиться на сина, заглиблена в думки, які Вернер не може розгадати. Потім раптом опам’ятовується.

— А ти, напевно, Вернер? — на її обличчя повертається усмішка. — Фредерік багато про тебе писав! Яке в тебе волосся! Ох, ми обожнюємо гостей.

Вона піднімається драбиною і повертає важкі томи Одюбона на їхню полицю по одному, наче ховаючи щось, що її дратує. Усі троє сідають за широкий дубовий стіл, Вернер дякує їй за квитка на потяг, вона розповідає про чоловіка, з яким вона «от щойно зіштовхнулась, неймовірно, оце так», він, вочевидь, відомий тенісист. Час від часу вона простягає руку й стискає Фредерікове передпліччя.

— Ти був би страшенно вражений, — повторює вона не раз, і Вернер вглядається в другове обличчя, намагаючись збагнути, чи справді це його вразило б.

Повертається Фанні, щоб виставити вино і ще копченого сиру, й на годину Вернер забуває про Шульпфорту, про Бастіана й чорний гумовий кийок, і про єврейку нагорі. Які речі є в цих людей! Скрипка на підставці в кутку, елегантні меблі з хромованої сталі, мідний телескоп, набір шахів зі срібла за склом і цей чудовий сир, що на смак, мов дим, змішаний із маслом.

Вино сонно гріє Вернерові живіт, а з лип скрапує сльота. Фредерікова матір оголошує, що вони йдуть гуляти.

— Відновиш старі зв’язки, гаразд?

Вона запудрює Фредерікові синці, й вони прямують до бістро, до такого кафе, куди Вернер і мріяти не міг увійти, і хлопець у білому піджаку, заледве старший за нього, приносить ще вина.

Інші відвідувачі кафе безперервним потоком підходять до їхнього столика, потискають руки Вернерові й Фредерікові й тихими улесливими голосами питають Фредерікову матір про свіже службове підвищення її чоловіка. Вернер помічає дівчину в кутку, що, осяйна, танцює сама, закидаючи голову. Із заплющеними очима. Їжа смачна, й час від часу Фредерікова матір сміється, друг неуважливо торкається макіяжу на своєму обличчі, а його матір у цей час каже:

— Ну, Фредде має все найкраще в тій школі, усе найкраще.

І наче щохвилини з’являється чиєсь нове обличчя, хтось цілує Фредерікову матір в обидві щоки й шепоче їй на вухо. Вернер випадково чує, як Фредерікова матір каже якійсь жінці:

— Ой, цієї старої карги Шварценберґер до кінця року вже не буде, й тоді ми собі матимемо горішній поверх, du wirst schon sehen.[38]

Він зиркає на Фредеріка, чиї замацані окуляри тьмяно блищать при світлі свічок, а пудра тепер має дивний і непристойний вигляд, наче не приховала синці, а, навпаки, підкреслила їх, і сильне відчуття тривоги переповнює його. Він чує свист, із яким Рьодель махає кийком, ляскіт, із яким той опускається на Фредерікові підняті руки. Він чує голоси хлопців зі свого братства, ще в Цольферайні, які співали: «Живи чесно, борися мужньо й помри сміючись».[39] Кафе переповнене; усі надто швидко рухають губами; від жінки, що говорить із Фредеріковою матір’ю, нудотно відгонить парфумами; і у водянистому світлі раптово здається, що шарф, який звисає з шиї дівчини-танцівниці, — це насправді зашморг.

— Усе гаразд? — питає Фредерік.

— Усе чудово, — але Вернер відчуває, як усередині нього щось стискається сильніше й сильніше.

Дорогою додому Фредерік і його матір крокують попереду. Вона бере його під руку й стишено до нього говорить.