Кондоліза Райс - Демократія

порахунків для всіх корупціонерів»[86]. Кенія — одна з перших країн, які підписали Конвенцію ООН проти корупції. Це був і символічний, і практичний вчинок. Конвенція обіцяла спростити транскордонну конфіскацію активів, що здебільшого й досі не виконано.

Кибакі також вдавався до популістської політики, як-от скасував плату за початкову освіту. Уряд пропонував громадянам користуватися демократичними інститутами й домагатися правосуддя. І люди послухалися. Якось, наприклад, 650 жінок змогли подати позов на міністерство оборони. Вони заявили про сексуальні домагання британських солдатів під час спільних навчань із кенійськими військовими. Вітчизняні й міжнародні правозахисники схвалили можливість порушувати справи проти держави. Уряд провів пенітенціарну реформу, звільнивши тисячі молодих людей із першою судимістю й узявшись за зменшення кількості в'язнів на одиницю площі каральних закладів та покращення умов у камерах.

Діяльність президента стала ковтком свіжого повітря, і міжнародна спільнота хвалила його за це. МВФ відновив позики Найробі з 21 листопада 2003 року, відкривши шлях для збільшення міжнародного фінансування різними донорами. Здавалося, країна впевнено простує дорогою економічного відродження та політичної стабільності.

Кенія також вдалася до інституалізації реформ, переглянувши конституцію. Національна конституційна конференція із 629 фахівців витратила на обговорення нового проекту кілька місяців, перш ніж узгодила його текст. Реформи передбачали децентралізацію влади з передачею повноважень на національний, регіональний, окружний та місцевий рівні. Президентська влада обмежувалася через переділ функцій президента і прем'єра, який формуватиме кабінет. Належало створити двопалатну законодавчу владу, в якій третину мали становити депутати-жінки. Реформи були запаморочливі. Нарешті в листопаді 2005 року їх винесли на референдум. І вони провалилися.

Для Кибакі розчарування стало вододілом: у багатьох напрямах реформи уповільнилися. Частково це пов'язувалося зі станом здоров'я президента. Незадовго до виборів 2002 року його автівка потрапила в аварію, але він не перервав кампанію й переміг. У нього виявилися набагато поважніші ушкодження, ніж він тоді визнавав. У січні 2003 року його шпиталізували через високий тиск крові та тромби в нозі. Сімдесятирічний президент так ніколи повністю й не одужав. Коли Кибакі у жовтні того року прибув із державним візитом до Білого дому, йому було важко ходити й пам'ятати імена деяких нових членів свого кабінету. Колін Павелл, який зустрічався з ним у січні 2005 року, доповідав, що Кибакі важко пересуватися і що його розумові здібності погіршуються.

Ба більше, напередодні невдалого референдуму 2005 року кенійці знову почали виявляти невдоволення. Обіцяні економічні реформи пригальмували, а ще президенту нагадували про його передвиборчу обіцянку створити півмільйона робочих місць. У цьому напрямку мало що вдалося зробити. Розрекламована кампанія проти корупції уповільнилася, а це призвело до відставки головного антикорупціонера Джона Ґітонґо, котрий звинуватив уряд у хабарництві. Його позиція роздратувала міжнародних донорів, які знову погрожували припинити допомогу.

Знову зростали вимоги політичних реформ. У липні демонстранти вийшли на вулиці Найробі, наполягаючи на змінах конституції, передусім на послабленні виконавчої гілки влади. Їх зустрів спецназ, і одна особа загинула.

Кибакі виступив за послаблену виконавчу гілку влади. Тепер, коли він разом із оточенням став біля керма, то почав відступати від високих обіцянок кампанії щодо обмеження повноважень президента. Натомість подана до парламенту нова конституція значно обмежувала владу прем'єра, і парламент тепер брав участь у призначенні міністрів. Згідно з «Нью-Йорк таймс», віце-президент пояснив, що «президенти — фігури батька в Африці, і виборці не погодяться, аби в їхнього батька з'явився конкурент з-поза сім'ї»[87].

Власне, кенійці благали не погоджуватися. За кілька років Кибакі перетворився з реформатора на захисника статус-кво. Виклик йому кинув Райла Одинґа, міністр із луо в уряді Кибакі, якого обурювали дії президента. Він приєднався до зусиль відхилити проект конституції зсередини, перебуваючи в самому президентському уряді. Тож Кибакі довелося боронитися від своїх прибічників, називаючи незгодних «дурнями»[88].

Молодший, заможний і харизматичний Одинґа невтомно очолював антипрезидентську кампанію. І переміг. Референдум про гіову конституцію зазнав невдачі. Кибакі визнав поразку. Але коли люди, святкуючи, заполонили вулиці, президент спробував заборонити політичні протести. Це не спрацювало. «Наші демонстрації триватимуть», — сказав речник опозиціонерів[89].

Ці події значно послабити Кибакі, і опозиція посміливішала. Після критичного 2005 року стало зрозуміло, що все вирішать наступні вибори.

«Врятуйте нашу улюблену країну»

2007 року кенійці взяли участь у знаменних виборах, що мали стати випробуванням для молодих інститутів країни. Кенійське виборче законодавство містило перешкоди для учасників, передусім для опозиціонерів. Кандидат мав набрати 25 % голосів принаймні в п'ятьох із восьми провінцій Кенії. Цей поріг було важко подолати, бо голоси розподілялися між багатьма кандидатами. Кандидат третьої партії Калонзо Мусіока вирішив іти на вибори сам і не об'єднуватися з Райла або Кибакі, що відібрало в них близько мільйона голосів, котрі могли б забезпечити чисту перемогу. Такі правила сформували сценарій із незначним відривом у кількості голосів і створили перспективу другого туру.

Одинґа був лідером перегонів напередодні виборів, але на день виборів розрив між кандидатами зменшився. Перші підрахунки свідчили, що він веде перед: наступного дня після виборів, коли підрахували 50 % голосів, він ішов з чималим відривом. Кілька ключових міністрів кабінету Кибакі втратили свої місця в парламенті. Схоже було на те, що на уряд чекає поразка.

Але вже наступного дня підрахунки почали показувати, що президент скорочує відрив. Випередження Одинґи скорочувалося — 900 000 голосів, 300 000, а тоді й менше 100 000, — і до кінця дня президентська партія оголосила про перемогу. Одинґа і його прибічники лаялися на всі заставки.

У Вашингтоні ми пильно стежили за виборами в Кенії. Ще перед кінцем робочого дня я провела звірку з оперативним центром Держдепартаменту. Результат ще був неясний. Я відразу потелефонувала Джендаї, яка була тепер заступником міністра в африканських справах у Держдепі. «Невилазна плутанина, — сказала вона. — Один одного звинувачують у маніпуляціях, і важко дізнатися, хто ж насправді переміг». Наступного дня вона доповіла, що глава кенійського виборчкому, який спочатку оголосив про перемогу Кибакі, тепер відмовляється візувати результати. Міжнародні спостерігачі підозрювали чималі маніпуляції з обох боків, але результати були настільки щільними, що важко говорити, чи ті порушення щось важили. «Кибакі, може, й виграв, а може, й ні», — повідомила одна група.

Упродовж двох наступних днів готовий до бою виборчком намагався дати лад підрахунку голосів. Одинґа був переконаний, що комісія намагалася підправити результати. Він скликав прес-конференцію і прилюдно висунув звинувачення. Кенія опинилася на