КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

      Оранта була викладена на величезній висоті, з маленьких клаптиків – кольорових камінців, які називалися мозаїкою. Вона була там вже майже тисячу років. Це було дивовижно. В ті часи, люди були дикі – не мали ані будівельних кранів, ні гвинтокрилів, ні машин. Але вони спромоглися не лише зробити такий високий і великий купол понад землею, але ще й прикрасити його. І не просто прикрасити. Всі ці різнокольорові камінчики утворювали прекрасну картину – портрет Мами, яка має пожертвувати єдиним сином заради людства. А людство… он воно де – мільйони загиблих… і все заради чого?

      Фросі стало сумно. Не розуміючи, що робить, вона обперлася об Алана. Юнак, судячи з всього, теж був зачарований Орантою. Так вони і стояли, ледь не обійнявшись, спостерігаючи, як Оранта намагається щось сказати їм. Потім дівчина не втрималася та сказала:

      - Розкажи про себе.

      - Про себе?

      - Так. Звідки ти, хто твої батьки,  таке подібне. Про вчені ступені не треба. Ти: то губиш їх, то знаходиш у різних часових вимірах.

     - Я - сирота. А більше немає чого розказувати.

     - Сирота? У всіх цих часових вимірах?

     - Так. У всіх. А ти помітила, що коли ми наближалися до Оранти, вона змінювала пози. То стояла на колінах, то схилилась у молитві…

      Фрося цього не помітила. Чудасії стародавніх архітекторів та оздоблювачів соборів зараз цікавили її якнайменше. У цю мить в неї був інший об’єкт досліджень.

      - Потім перевіримо, - схопила вона за руку Алана, який намагався продемонструвати свої спостереження. Юнак застиг. – Краще ще постоїмо тут і подивимось на Оранту. Коли вона стоїть, наче людина…. Е…. яка попереджає людство.

     Алан погодився. Руку він, як не дивно не смикнув. За хвилину їхні холодні пальці переплелися і в мить потеплішали.

     Дівчині здалося, що давня мозаїка засяяла, і до неї простягнулася рука Діви Марії. Ще мить і  Божа Матір скаже, чого хоче від Фросі. А може благословить? Дівчина напружилася… І в цю мить, противний жіночий голос заверещав:

     - Алане Михайловичу! Ось Ви де! А чому Ви не у Відні? Неважливо! Ми тут та-а-аке знайшли на розкопках. Нумо, поїхали із нами!