Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

платформи підійшов потяг, чув оголошення, що пасажири мають займати місця. Бачив, як сідають на потяг люди. Бачив біля дверей вагону Банді та Марту, що чекають на нього. Потім почув, як співробітник вокзалу назвав у гучномовець його ім’я. Він хотів приєднатися до друзів, сісти на потяг, потім на корабель, та, врешті-решт, наздогнати і врятувати контейнер з власним майном. Але він, остовпілий, залишався за колоною. Решта пасажирів заповнили потяг. Банді та Марта теж піднялися. Коли двері вагонів зачинилися, він нарешті змусив себе зрушити з місця. Всупереч рішенню, яке вважав найкращим, усупереч ставкам на безпеку та фінансово забезпечене майбутнє, він пішов на найбільший ризик свого життя. Він пішов геть.

Зараз, на відстані кількох хвилин від нашого нового життя в Америці, ніщо не здається мені важливішим та чуттєвішим за те, що ми зробили спільний вибір поступитися забезпеченістю на користь можливостей для нашої доньки, разом почати все з нуля. Мене глибоко зворушує його відданість нашій дитині, цій новій авантюрі, мені. Але. (Це «але» зажди замикає щось на засув.) Я була здатна розірвати наш шлюб, аби привезти Маріанну до Америки. Як це не сумно, я б охоче пожертвувала нашою сім’єю та нашим партнерством — тією річчю, яку Бела, як виявилося, не був готовий втратити. Тож ми почали наше нове життя на нерівних умовах. Я відчувала, що хоч його відданість нам могла бути виміряна всім, чим він поступився заради нас, він досі був приголомшений цією втратою. Там, де мої полегшення та радість — його шкода. Я була щаслива вітати наше нове життя, проте відчувала, що Белина жертва тиснутиме та загрожуватиме тому невідомому, що чекає на нас попереду.

Тож у серцевині нашого вибору була жертва. І ще брехня — звіт від медичного експерта, рентгенівський знімок, який ми поклали до папки з нашими заявами на отримання візи. Ми не могли дозволити привиду старої хвороби Бели, туберкульозу, зупинити нас на шляху до майбутнього. Тож замість Бели до медичного експерта зі мною пішов Чічі. Тепер з нами були знімки легенів Чічі, чистих, наче джерельна вода. Коли офіцери натуралізації проводили імміграційні процедури реєстрації Бели, то насправді вони легалізували тіло та медичну історію Чічі.

Мені хотілося дихати свободою. Святкувати дивовижне набуття безпеки та щасливої долі замість того, щоб насторожено це приховувати. Я хотіла навчити доньку впевненості у власному виборі. Ось вона яка — волосся розвівається над головою, щоки червоні від вітру. «Свобода!» — кричить вона, радісна від свого нового слова. Піддавшись швидкоплинній примсі, я схопила соску, що висіла на стрічці на її шиї, та кинула у море.

Якби я в той момент обернулася, то побачила би Белу, який дивився на мене з пересторогою. Та я не оберталася.

— Тепер ми американці. Американські діти не користуються сосками, — сказала я, необачно і нерозважливо жбурнувши доньчин єдиний заспокійливий засіб, наче конфеті. Я хотіла, аби Маріанна була такою, якою хотіла бути я: доречною, такою, яка не мучиться думкою, що вона інакша чи неповноцінна, або ж має нескінченно грати в квача, утікаючи від невблаганних пазурів минулого.

Вона не скаржилася. Вона була в захопленні від новизни наших пригод, тішилася з мого дивного вчинку, поділяючи мої думки. В Америці ми житимемо як американці (от би я розуміла, як живуть американці). Я хотіла довіритися власному вибору, нашому новому життю, тож я прогнала з обличчя будь-який слід смутку чи страху. Коли я спускалася дерев’яною рампою, я вже вдягла маску. Я втекла. Однак не звільнилася.

12 Гра слів, elephant у перекладі з англійської — слон.

Розділ 12

Новоприбула

Листопад 1949 року. Я сідаю у міський автобус у Балтиморі. Світанок сірий. Вулиці вологі. Я їду на роботу на фабрику одягу, де цілий день відрізатиму з хлопчачих трусів-шортів зайві нитки, що стирчать зі швів. Платять 7 центів за 12 пар. Ця фабрика нагадує фабрику з виробництва ниток в Німеччині, де ми з Маґ­дою працювали після того, як нас забрали з Аушвіцу: сухе повне пилюки повітря, холодний цемент, верстати працюють так голосно, що коли бригадирка щось хоче сказати, вона має кричати. Замість неї я чую бригадирку з минулого, ту, яка казала нам, що ми працюватимемо, допоки могтимемо, а потім нас уб’ють. Я працюю без зупинок. Аби збільшити свою продуктивність, аби хоч трохи збільшити свою мізерну платню. І ще тому, що працювати без перерв — давня необхідність, звичка, яку неможливо кинути. І я не муситиму хоч зайву мить залишатися сам на сам з власними думками, поки хапанина та гамір навколо триватимуть. Я працюю так важко, що мої руки невпинно тремтять в темряві, коли я повертаюся додому.

У тітки Матильди та її чоловіка не вистачило місця чи коштів, аби прихистити мою сім’ю. У них уже жила Маґда — зай­вий рот, який потрібно годувати. Тож нам довелося розпочати нове життя не в Бронксі, як ми це планували, а в Балтиморі, у тісній квартирці Белиного брата Джорджа в домі без ліфту, в якій також мешкали дружина Джорджа та дві маленькі дочки. У Чехословаччині Джордж був відомим юристом, а в Чикаго, де він мешкав спочатку, щойно іммігрував до Америки в 1930-х, він заробляв на життя, працюючи торговим представником «Фуллер браш», ходив по домах та продавав щітки та чистячі засоби. Тепер у Балтиморі він страховий агент. Життя Джорджа повне гіркоти, страху та зневіри. Він ходить за мною з кімнати до кімнати по квартирі, слідкує за кожним моїм рухом, гарчить, щоб я міцніше закривала банку з кавою. Він лютує через минуле — через напад у Братиславі, через пограбування на вулиці Чикаго в перші дні в Америці. І ще через теперішнє — він не може нам пробачити, що ми приїхали без грошей, що покинули статки Еґерів. Я почуваюся так ніяково в його присутності, що не можу спуститися сходами, не перечепившись.

Одного дня я сідаю в автобус, аби доїхати до роботи, прокручую в голові одну за одною тривожні думки — про бурхливий темп фабрики, про ніяковіння через невдоволення Джорджа, про гнітючі та невпинні хвилювання через гроші, — і не одразу помічаю, що автобус не рухається, що ми чекаємо коло бордюру, що інші пасажири всі дивляться на мене, сердяться,