Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

хитають головами. Я починаю обливатися потом. Те саме я відчувала, коли прокинулася від того, що озброєні нілашисти грюкали в наші двері на світанку. Цей страх, як коли солдат цілив рушницею мені в груди, викривши мене з морквою. Відчуття, що я зробила щось погане, що мене зараз покарають, що переді мною стоїть питання життя чи смерті. Я така перелякана через раптову небезпеку та загрозу, що не можу збагнути, що саме я зробила не так — що я зайшла в автобус так, як робила це в Європі, сіла на місце, чекаючи, коли до мене підійде кондуктор та запропонує придбати квиток. Я забула кинути жетон у термінал. І тепер водій автобуса кричить на мене: «Плати або вимітайся! Плати або вимітайся!». Якби я навіть розуміла англійську, то не зрозуміла б його. Мене охопив страх, перед очима колючий дріт та зведена зброя, густий дим іде з димарів та затягує мою теперішню дійсність, мури в’язниці з минулого закривають від мене реальність. Зовсім протилежне коїлося зі мною, коли я танцювала для Йозефа Менґеле у свою першу ніч в Аушвіці. Тоді я перенесла себе за межі бараків, на сцену Будапештсь­кої опери. Тоді мій внутрішній світ врятував мене. А зараз він перетворює звичайну помилку, просте непорозуміння на катастрофу. Насправді не сталося нічого такого поганого, що не можна легко виправити. Чоловік гнівається на мене, бо він неправильно зрозумів мене, бо я не можу зрозуміти його взагалі. З цього виникли крики та конфлікт. Але моєму життю нічого не загрожує. Та все одно — саме так я зчитую цю ситуацію. Небезпека, загроза, смерть.

— Плати або вимітайся! Плати або вимітайся! — кричить на мене водій.

Він підводиться зі свого сидіння. Прямує до мене. Я падаю на підлогу, закриваю обличчя. Він нависає наді мною, хапає мене за руку, смикає за неї, аби я підвелася на ноги. Я скрутилася на підлозі автобуса, плачучи та трясучись. Інша пасажирка зглянулася наді мною. Вона теж іммігрантка, як і я. Вона питає мене, спершу на їдиші, потім німецькою, чи є в мене гроші, відраховує монети в моїй спітнілій долоні, допомагає підвестися на сидіння і сідає поруч, чекає, поки моє дихання відновиться. Автобус рушає.

— Дурні новоприбулі, — бурмоче хтось, коли вона йде проходом до свого сидіння.

Коли я розповідаю Маґді про цей випадок у листі, я перетворюю його на жарт на кшталт епізоду з життя іммігрантки, новоприбулої. Проте щось змінилося в мені того дня. Лише двадцять років по тому, вивчивши англійську та накопичивши знання з психології, я зрозумію, що то було психопатологічне репереживання, що всі нервові фізичні симптоми, які я відчувала того дня (і відчуватиму ще чимало разів упродовж всього життя, навіть зараз, у майже 90 років) — прискорене серцебиття, спітнілі долоні, послаблення зору — це мимовільна реакція на травму. Саме тому я не схвалюю те, що патологічний пост­травматичний стрес називають розладом. Це не розладнана реакція на травму, а звичайна та природна. Але того ранку в Балтиморі я не усвідомлювала, що зі мною коїться; я вважала, що зрив стався зі мною через власну глибоку ваду. Шкода, я не знала на той час, що не я сама була понівеченою, а насправді лише зазнала побічних ефектів від свого понівеченого життя.

В Аушвіці, Маутгаузені, під час Маршу cмерті я виживала, занурюючись у свій внутрішній світ. Навіть в оточенні голоду, катувань і смерті я знаходила власну надію та віру. Після свого першого психопатологічного репереживання я повірила, що в моєму внутрішньому світі оселилися демони. Що він перетворився на зловісну безодню. Мій внутрішній світ більше не підтримує мене. Навпаки, він став джерелом болю від нескінченних спогадів, втрат, страху. Я могла стояти в черзі до рибного прилавку, а коли продавець називав моє ім’я, я дивилася на його обличчя та бачила лице Менґеле. Часом, заходячи зранку на фабрику, я бачила маму поруч зі мною, ясно як день, бачила, як вона поверталася до мене спиною та йшла собі. Я намагалася позбутися спогадів про минуле. Вважала, що саме від цього залежить моє виживання. Багато років минуло, доки я збагнула, що втеча від минулого не зцілює болю. Що біль стає гіршим. В Америці я лише географічно віддалилася від своєї колишньої в’язниці. Проте тут я стала більш психологічно ув’язнена, ніж раніше. Втікаючи від минулого, від власного страху, я не знаходила свободи. Зі свого страху я створила карцер і мовчанням замкнула його на замок.

А от Маріанна розквітала. Я воліла, аби вона почувалася нормальною, нормальною, нормальною. І вона таки почувалася. Вона була щасливою дитиною, попри мій страх, що вона відчуватиме на собі нашу бідність, що вона дізнається, що її мама весь час боїться, що життя в Америці не таке, як ми його собі уявляли. Вона швидко вивчила англійську в денному дитячому садочку, який їй було дозволено відвідувати безкоштовно, бо жінка, що його тримала, місіс Бовер, співчувала іммігрантам. Вона стала маленькою помічницею місіс Бовер, заспокоювала інших дітей, коли вони плакали чи метушилися. Ніхто не просив її про це. Їй була властива чуйність до чужої біди та впевненість у власних силах. Ми з Белою називали її маленьким амбасадором. Місіс Бовер відправляла її додому з книгами, аби допомогти мені з англійською та підтримати Маріанну. Я намагалася читати «Курчатко малятко»13, та ніяк не могла зорієнтуватися в персонажах. Хто такий Кач Вдач? Хто така Гуся Лузя? Маріанна сміється з мене. Та навчає знову. Вона вдає, ніби дратується. Я вдаю, що просто граюся, що лише жартую, ніби не розумію.

Більше за бідність я боялася створювати доньці складнощі. Боялася, що вона соромитиметься мене. На вихідних вона ходила зі мною до пральні та допомагала впоратися з пральними машинами, вона відводила мене до продовольчої крамниці, аби допомогти відшукати арахісову пасту Jif та ще чимало харчів, про які я й гадки не мала, з назвами, які я не могла ні вимовити, ні прочитати. У 1950 році, коли Маріанні виповнилося три, вона вимагала, аби ми приготували індичку на День подяки, як це роблять усі її друзі з садочка. Як я можу сказати їй, що ми не можемо це собі дозволити? Напередодні Дня подяки дорогою додому я заходжу до «Шрайберз», і, на моє щастя, вони розпродають курку по 29 центів за півкіло. Я вибираю найменшу.

— Дивися, солоденька!