Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

З самого ранку Бела йде діставати необхідні для нашої подорожі до Ізраїлю речі: валізи, пальта та інші речі першої необхідності, які для біженців надавав Єврейський об’єднаний розподільний комітет, американська благочинна організація за підтримки Ротшильдів. Я виходжу в місто з Маріанною, папери з Праги складені у мою сумочку, як колись Маґда ховала свої солодощі — частково заради спокуси, частково для підживлення. Що значить те, що ми одна з двох чеських сімей з дозволом іммігрувати? Хто поїде замість нас, якщо ми відмовимося? Ніхто? План з Ізраїлем непоганий. Це найкраще, що ми могли вдіяти за тих обставин. Але тепер нам відкрита можливість, на яку ми не розраховували, складаючи план. Тепер нам пропонують нову змогу — змогу не жити в наметах у зоні воєнних дій.

Я не можу стримати себе. Без дозволу Бели, не повідомивши його, я запитую, де розташоване консульство Сполучених Штатів, йду туди з Маріанною на руках. Я принаймні задовольню цікавість, чи ці документи справжні, чи підробні.

— Вітаю! — каже офіцер, коли я показую йому папери. — Ви зможете поїхати, щойно ваші візи будуть готові.

Він видає мені папери для заповнення заяви на подання на візу.

— Скільки це коштуватиме?

— Ніскільки, пані. Ви біженці. Ви попливете за рахунок вашої нової країни.

Мені паморочиться в голові. Це приємне запаморочення, як попередньої ночі, коли потяг рушив з Братислави з моєю неушкодженою сім’єю. Я беру заяви з собою до кімнати у Ротшильдів, показую їх Кларі та Чічі, вивчаю питання, шукаю якісь пастки. Одна знаходиться дуже швидко: чи ви колись хворіли на туберкульоз? Бела хворів. У нього не було симптомів з 1945-го, проте не має значення, що він здоровий. Він має додати до заяви рентгенівський знімок. На його легенях рубці. Ушкодження очевидні. А туберкульоз невиліковний: як і травма, він може проявити себе будь-якої миті.

Тоді Ізраїль. Завтра.

Клара дивиться, як я ховаю заяви під матрац.

— Пам’ятаєш, як мене прийняли до Джульярдської школи11, коли мені було десять? — каже вона. — А мама не відпустила мене. Їдь до Америки, Діцу. Мама б воліла, аби ти поїхала.

— Але туберкульоз... — Я намагаюся зважати на обставини — не на закон, а на бажання Бели, на вибір мого чоловіка.

— Коли не можеш зайти через двері, заходь через вікно, — нагадує мені Клара.

* * *

Запала ніч. Наша друга ніч, наша остання ніч у Відні. Я чекаю, коли Маріанна засне, коли Клара, Чічі та інші сім’ї ляжуть спати. Я сиджу з Белою на двох стільцях коло дверей. Наші коліна торкаються. Я намагаюся запам’ятати його обличчя, аби я могла змалювати його Маріанні. Його високе чоло, ідеальні дуги його брів, ніжність його вуст.

— Дорогоцінний Бело, — починаю я. — Те, що я збираюся тобі сказати, буде важко почути. Цього не уникнути, хоч як це боляче. І мене неможливо відмовити від того, що я маю сказати.

Його дивовижне чоло зморщилося.

— У чому справа?

— Якщо ти поїдеш завтра з Банді та Мартою в Ізраїль, як ми планували, я не стану утримувати тебе. Не намагатимусь відмовляти від цього. Але свій вибір я зробила. Я не поїду з тобою. Я забираю Марчуку до Америки.

11 Один з найбільших в Америці та найкращих у світі закладів освіти у галузі мистецтва.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ 11

День імміграції

День імміграції, 28 жовтня 1949 року, був днем найвищого рівня оптимізму та перспектив у моєму житті. Після того як місяць ми провели у багатолюдній кімнаті в лікарні Ротшильдів та ще п’ять місяців у крихітній квартирці у Відні, чекаючи на візи, ми нарешті опинилися на порозі нового життя. Ми стоїмо на палубі американського військового корабля імені генерала Р. Л. Гоуза. Сонячне блакитне небо осяює Атлантику. Показалася статуя Свободи, така крихітна на відстані, наче маленька фігурка з музичної скриньки. Потім відкривається зору Нью-Йорк, з-поза незмінного впродовж тижнів обрію, інтригуючи, виринає дивовижне місто. Я тримаю Маріанну на руках біля поручнів.

— Ми в Америці, — кажу я їй. — У країні свободи.

І я гадала, що ми нарешті таки вільні. Ми пішли на ризик. Наша винагорода за це — безпека та можливості. Це здавалося простим і очевидним рівнянням. Тисячі кілометрів океану відділили нас від колючого дроту, поліцейських обшуків, таборів для приречених, таборів для переміщених. Я ще не знала тоді, що нічні жахіття не мають географічних обмежень, що провину та неспокій не затримують кордони. Двадцять хвилин я стояла на верхній палубі пасажирського корабля під жовтневим сонцем з донькою на руках, милуючись Нью-Йорком, і вірила, що минуле не наздожене мене тут. Маґда вже була в Америці. У липні вона отримала свою довгоочікувану візу та попливла до Нью-Йорка, де і мешкала наразі з тіткою Матильдою та її чоловіком у Бронксі. Вона працювала на іграшковій фабриці, насаджувала голови на маленьких жирафів. «Потрібна Елефант, аби зробити жирафа»12, — жартувала вона у листі. За годину чи, може, дві я обійму сестру, мою хоробру сестру, що її жарти завжди напоготові для пригнічення будь-якого болю. Поки ми з Маріанною лічили білі кучері хвиль між кораблем та землею, поки я лічила свої молитви, Бела піднявся з нашої тісної каюти, де він пакував решту речей.

Моє серце знову переповнене ніжністю до чоловіка. Упродовж тижнів нашої подорожі в маленькому ліжечку в каюті, що гойдалося та бовталося на хвилях чорних вод, прорізаючи чорне повітря, моя пристрасть до нього була найгарячіша за три роки спільного життя, навіть сильніша, ніж у потязі на медовий місяць, коли ми зачали Маріанну.

Ще у травні, у Відні, ми не могли прийняти рішення, зробити вибір, до найостаннішої хвилини. Він стояв за колоною на залізничному вокзалі, де мав зустрітися з Банді та Мартою, з валізою в руках. Він бачив, як прибули наші друзі, спостерігав, як вони шукають нас на платформі. І ховався далі. Бачив, як до