Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

десяток словацьких солдатів, що прямують до потяга. Вони розділяються, заходячи у вагони по двоє. Незабаром вони постукають у двері нашого купе. Попросять наші документи. Якщо вони і не впізнають Белу в обличчя, то побачать його ім’я у паспорті. Ховатися запізно.

— Зараз повернуся, — каже Чічі. Він виходить до коридору, нам чути його голос, потім кондуктора, ми бачимо, як він виходить з вагону на платформу, щойно солдати наближаються до дверей. Я так ніколи і не дізнаюся, що саме сказав їм Чічі. Я так і не знатиму, чи гроші або коштовності перейшли з одних рук до інших. Знаю лише, що після кількох нестерпних хвилин солдати підняли свої капелюхи, прощаючись із Чічі, та попрямували від вагону до станції. Як я взагалі витримувала селекційні черги? А вони, бувало, відбувалися щодня чи навіть частіше. Принаймні в селекційній черзі не доводиться чекати на вирок так довго.

Чічі повертається до купе. Несамовите биття мого серця вщухає, але я не наважуюся спитати його, як він переконав солдатів піти геть. Наша безпека надто крихка, аби розраховувати на неї. Якщо ми оголошуватимемо наше полегшення вголос, то ризикуємо все зіпсувати. Ми сидимо мовчки, поки потяг везе нас до Відня.

У Відні ми розчиняємося в натовпі з 250 000 шукачів притулку та розміщення в Палестині чи Північній Америці. Ми знаходимо укриття в лікарні Ротшильдів в окупованій американцями частині міста. Лікарню пристосовано під центр для біженців, які чекають на від’їзд зі Східної Європи. Нас п’ятьох розмістили в одній кімнаті з трьома іншими родинами. Хоча вже й глибока ніч, Бела залишає кімнату ще до того, як я встигаю покласти Маріанну спати. Він хоче негайно зв’язатися з Банді та Мартою, його друзями з рідного міста, з якими ми планували подорож до Ізраїлю. Хоче повідомити їм, де ми пере­буваємо. Я розтираю Маріанні спину, поки вона спить, та слухаю, як Клара розмовляє з сусідками по кімнаті. Тут, у лікарні Ротшильдів, тисячі таких, як ми, всі чекають на допомогу від «Бріхи». Коли ми з Мартою та Банді сиділи за обіднім столом та їли щі у новорічну ніч, накреслюючи плани розпочати нове життя в Ізраїлі, ми хотіли щось побудувати, а не тікати. Але тепер, у переповненій біженцями кімнаті, я усвідомлюю значення «Бріхи». «Бріха» на івриті означає «втеча». Ми втікачі.

Чи наш план узагалі має сенс? Жінки в нашій кімнаті у Ротшильдів розповідають про друзів, які вже іммігрували до Ізраїлю. Це не найпростіше місце для мешкання, кажуть вони. За цей рік арабсько-ізраїльська війна нарешті згортається, проте країна досі вважається зоною воєнних дій. Люди живуть у наметах, роблять те, що зазвичай мають робити за часів глибоких політичних заворушень. Ворожнеча між арабами та євреями триває. Не до такого життя ми готувалися, коли пакували наш контейнер. Яка користь зі срібла та фарфору в наметі у вирі збройного конфлікту? Та з коштовностей, вшитих у вбрання Маріанни? Вони вартують не більше, ніж за них зможуть заплатити. Хто волітиме їсти з тарілок, на яких викарбувано наше прізвище? Я відчуваю тяжкість у животі від опору, та це я опираюся не думці про важку працю чи бідність. Це опір ще одній війні. Навіщо починати знову, якщо цей початок однаково загрожує тими самими стражданнями?

Чекаючи в темряві на повернення Бели, я розгортаю документи з Американського консульства — документи, які я благала Белу забрати з Праги, які, прив’язані ременем до моєї спини, перетнули з нами кордон. Дві чехословацькі родини було обрано для імміграції до Америки. Лише дві. Інша родина, як Бела дізнався у Празі, вже покинула Європу, вони вирішили іммігрувати в Ізраїль замість Америки. Тепер наша черга обирати. Я перебираю папери в руках, дивлюся на розмиті через тьмяне світло слова, чекаю, що вони розсипляться в моїх руках, перемішаються. «Америка, Діцуко», — я чую, як говорить до мене мамин голос. Дістатися до Америки складніше, ніж до будь-якої іншої країни. Політика квот дуже сувора. Якщо ці папери не фальшивка і не жарт, у нас є перепустка. Проте все наше майно в Ізраїлі. Ймовірніше за все, це несправжнє запрошення — заспокоюю я себе. Ніхто не чекає на тебе, коли ти без грошей.

Бела, задиханий, вривається до кімнати, будить наших сусідів. Йому вдалося зв’язатися з Банді серед ночі. Завтра ввечері наші друзі приїдуть до Відня, ми зустрінемося з ними на залізничному вокзалі наступного ранку, і всі разом ми попрямуємо до Італії, де Банді за допомогою «Бріхи» зарезервував нам перехід у Хайфу на кораблі. Ми поїдемо до Ізраїлю з Банді та Мартою, як і планували з Нового року. Побудуємо там нашу макаронну фабрику. Нам щастить залишити Відень, щойно ми сюди прибули. Нам не доведеться чекати впродовж років, як, можливо, доведеться Кларі та Чічі, аби дістатися до Австралії.

Проте я не відчуваю радості від того, що за тридцять шість годин маю їхати з Відня, що маю залишити повоєнний хаос Прешова лише для того, аби знову привезти доньку в зону збройного конфлікту. Я сиджу на краю ліжка з паперами з Американського консульства на колінах. Воджу пальцями по чорнилах. Бела спостерігає за мною.

— Вже запізно, — каже він. Його єдиний коментар.

— Не думаєш, що нам варто це обговорити?

— Що тут обговорювати? Наше майно та наше майбутнє в Ізраїлі.

Він правий. Наполовину правий. Наше майно в Ізраїлі, мабуть, смажиться у контейнері в пустелі. А наше майбутнє ні. Його ще не існує. Наше майбутнє — це сума рівняння, яке складається з намірів та обставин. І наші наміри можуть змінюватися. Чи роз’єднуватися.

Коли я нарешті лягаю у ліжко, Клара шепоче мені через Маріанну, що спить між нами.

— Маленька, — каже вона, — послухай. Тобі має подобатися те, що ти робиш. Якщо це не так, ти не маєш цього робити. Це того не вартує.

Що вона радить мені робити? Сперечатися з Белою з приводу того, що вже давно вирішено? Чи покинути його? Саме від неї я чекала, навіть розраховувала, на підтримку того вибору, який уже зробила. Я знаю, що вона не хоче їхати до Австралії. Але поїде, аби бути зі своїм чоловіком. Вона краще за інших має розуміти, чому я їду до Ізраїлю, хоч і не хочу цього. Проте вперше в нашому житті вона радить мені не вчиняти так, як вона,