Марія Кореллі - Спокута сатани

«Невже ви написали роман? Що за химерна думка! − та зі сміхом додавали: − Ми не читали його − не було часу, але ми неодмінно запитаємо його в бібліотеці». Звичайно, більшість із них так його й не запитувала, вважаючи, вочевидь, що він не вартий їхньої уваги. Здобувши, за допомогою власних грошей та впливу Ріманського, безліч схвальних відгуків критики, я тепер бачив, що більша частина публіки ніколи не читає критики. Тому й мій анонімний пасквіль на книжку Мевіс Клер не відбився на її популярності. То була марна праця, бо на цю авторку всюди дивилися, як на істоту екстраординарну; її твори й надалі запитували, ними й надалі захоплювались, і «Незгода» продавалася тисячами, без жодних ласкавих схвалень та крикливих реклам. Ніхто не здогадався, що це я написав ту лайливу статтю, яку тепер сам визнаю за брутальний, вульгарний наклеп на літературний твір, − ніхто, крім Ріманського. Часопис, у якому я розмістив статтю, був популярним, його легко було знайти в кожному клубі або в бібліотеці, і князь, якось випадково взявши примірник, відразу помітив її.

− Ви написали це! − сказав він, пильно дивлячись мені про сто в очі. − Мабуть, це справило вам велику полегкість!

Я мовчав.

Він переглянув статтю; потім, поклавши журнал, знову подивився на мене з тим самим допитливим виразом.

− Багато людських істот улаштовані так, − промовив він, − що якби вони були з Ноєм у ковчезі, вони б застрелили голуба, який ніс оливкову гілку, заледве б той показався над водою. Ви належи те до цього типу, Джеффрі.

− Не розумію вашого порівняння, − пробурмотів я.

− Не розумієте? Яке зло заподіяла вам ця Мевіс Клер? Ваші становища зовсім різні. Ви мільйонер, а вона змушена працювати, заробляючи собі на хліб; її життя залежить від літературного успіху, а ви, потопаючи в багатстві, щосили намагаєтесь позбавити жінку коштів на прожиття! Чи вам це робить честь? Вона здобула славу лише завдяки власному розуму та енергії. І навіть якщо вам не подобається її книжка, хіба варто ображати авторку особисто, як ви зробили в цій статті? Ви ж її не знаєте, ніколи не бачили…

− Я ненавиджу жінок, які пишуть! − вигукнув я палко.

− Чому? Тому, що вони незалежні? Ви б хотіли, щоб усі жінки були рабинями чоловічих забаганок? Любий Джеффрі, ви поводитесь нерозумно. Визнайте: ви заздрите славі цієї жінки! Лише тоді я зможу зрозуміти вашу досаду: заздрість може спонукати людину вбити свого ближнього − чи то кинджалом, чи то пером.

Я мовчав.

− Чи її роман справді такий негодящий, як ви його змалювали? − спитав він.

− Може, когось він і захоплює, але мене − ні.

Це була брехня, і Лючіо, звичайно, знав, що я брешу!

Твір Мевіс Клер збудив у мені шалені заздрощі; той факт, що леді Сибілла прочитала його раніше, ніж подумала глянути на мою книжку, додав гіркоти до моїх почуттів.

− Гаразд, − нарешті посміхнувся Ріманський, − усе, що я можу сказати, Джеффрі, так це те, що ваші наскоки анітрохи не зачеплять Мевіс Клер. Ви зайшли надто далеко, друже! Публіка лише вигукне: «Який сором!» − і ще вище піднесе її твір. А що стосується власне її, то вона має веселу вдачу й лише розсміється. Ви маєте якось із нею познайомитись.

− Я не хочу її бачити, − випалив я.

− Але, якщо ви мешкатимете у Віллосмірському замку, вам навряд чи вдасться уникнути зустрічі з нею.

− Немає потреби знайомитися з усіма, хто мешкає навколо, − зверхньо зауважив я.

Лючіо зареготався.

− Як майстерно ви підтримуєте гордість вашого багатства, Джеффрі! − сказав він. − Як на поганенького письменника зі злидарів, котрий іще недавно мучився роздумами, як дістати соверен, − ви бездоганно наслідуєте манери потомствених великосвітських багатіїв! Мене дивують люди, які хизуються багатством перед своїми ближніми: вони поводяться так, ніби за гроші можна під купити смерть і здобути прихильність Бога! Що за неймовірна зухвалість! Ось я, хоч і колосально багатий, але влаштований так, що не можу носити банківські білети на обличчі. Я претендую не на золото, а на розум, і подекуди, знаєте, під час моїх навколосвітніх подорожей мене сприймали як цілковитого жебрака! А вам ніколи так не вдасться. Ви багаті, і це видно.

− А ви, − раптом я гарячково перервав його, − чи знаєте ви, що видно з вашого обличчя? Ви стверджуєте, що на моєму обличчі написане багатство. Але чи знаєте ви, що виражає кожен ваш погляд, кожен жест?

− Не маю уявлення, − сказав він, усміхаючись.

− Зневагу до нас усіх! Нестерпну зневагу. Навіть до мене, кого ви називаєте вашим другом. Я кажу вам правду, Лючіо: бувають хвилини, коли, незважаючи на нашу задушевність, я відчуваю, що ви зневажаєте мене. Ви надзвичайна особистість, наділена непересічними талантами; однак ви не повинні вимагати від інших такої самовлади, такої байдужості до людських пристрастей, яку виявляєте самі.

− Вимагати? − перепитав він. − Друже, я геть нічогісінько не вимагаю від людей. Навпаки, це вони, принаймні ті з них, кого я знаю, вимагають усього від мене. Що ж стосується мого ставлення до вас, то хіба я не говорив, що захоплююсь вами? Серйозно! Це справді так: є щось варте подиву у вашій швидкій славі та чудових успіхах у суспільстві.

− Моя слава! − з гіркотою повторив я. − Яким чином я домігся її? Чи варта вона чогось?

− Не в тім річ, − він злегка всміхнувся. − Як вам, мабуть, дошкуляють ці подагричні докори сумління, Джеффрі! За наших часів насправді немає слави − класичної слави, сильної у своїй спокійній старосвітській гідності; лишилась тільки гамірлива, криклива популярність. І ваша популярність цілком довершена з комерційної точки зору, з якої нині всі дивляться на все. Ви мусите пересвідчитись, що в наші дні ніхто нічого не робить безкорисливо: якою б чистою не здавалась добра справа, у підвалинах її лежить егоїзм. Отже, немає чеснішого способу здобути славу, ніж той, до якого вдалися ви. Адже ви не купили непідкупної британської преси? Ви не могли цього зробити, позаяк це неможливо: британська преса чиста, вона пишається своїми поважними принципами! Немає жодної англійської газети, у редакції якої взяли б чек за розміщення статті або допису, − жодної! − Його очі весело блиснули, й він повів далі: − Тільки чужоземна преса розбещена − так стверджує британська преса. Джон Булль