Ірвін Шоу - Нічний черговий

зволікаю з картярськими боргами, беру участь у вечірках, ніколи нікого не обдурюю, заходжу в дружні стосунки з дамами і ненав'язливо знайомлюся з майбутньою здобиччю — багатими греками, латиноамериканцями і англійськими мільйонерами, гравцями по натурі, що пишаються своїми здібностями і недбалі за столом. При цьому є ще можливість знайомитися з удовичками, що мають незалежну спадщину, і з добре забезпеченими молодими розлученими жінками. Та, на жаль,— зітхнув він,— я занадто романтичний, і це, звичайно, вада для людини мого віку. Крім того, ті, кого я зустрічав, мені не подобалися, а ті, що подобаються, мені ніколи не траплялися. Власне, траплялися, але без відповідної матеріальної бази. Я розумію, що намалював не дуже благородний автопортрет...

— Не дуже,— погодився я.

— ...але я хочу, щоб ви повірили: я кажу правду, і ви можете мені довіряти.

— Побачимо,— кинув я.— Поки що я не маю підстав вірити вам.

— І от,— заговорив він знову,— людина, портрет якої я вам змалював, силкується відімкнути свою власну валізу в готелі «Палас» у Санкт-Моріці і бачить, що секрет на замку не спрацьовує.

— І ви попросили щось таке, чим можна було б зламати замок? — втрутився я, згадуючи власні дії.

— Мені прислали служника. Коли той відкрив валізу, я відразу зрозумів, що вона не моя. Не знаю, чому я не сказав йому цього. Мабуть, підказало якесь шосте чуття. Або вигляд новенького портфеля-дипломата, що лежав зверху. Звичайно люди не пакують такі портфелі, а носять їх у руках. В усякому разі, я заплатив служникові і відіслав його. До речі, в мене не стало духу викинути портфель. Він у спальні, і мені буде приємно повернути його вам.

— Дякую.

— Немає за що,— відповів Фабіан без будь-якої іронії.— Полічивши гроші, я вирішив, що вони крадені.

— Звичайно.

— Це трохи змінює моральний бік справи, ви згодні?

— Трохи.

— Крім того, це означало, що людина, яка перевезла ці гроші через океан, не стане влаштовувати істерики в Інтерполі, благаючи повернути її скарб. Ви приймаєте мої пояснення?

— Хай буде так.

— Я дуже уважно обшукав портфель. Сподіваюся, ви пробачите мені, коли я скажу, що не знайшов там нічого такого, що вказувало б на скрутне становище його власника.

Я кивнув.

— Я також не знайшов нічого, що могло б підказати, хто власник. Ні блокнота з адресами, ні листів. Я навіть подивився в несесер, чи немає там ліків з надписаним прізвищем.

Мимоволі я засміявся.

— Ви, мабуть, дуже здорова людина,— схвально мовив Фабіан.

— Ви теж,— не забарився я з відповіддю.

— А, — просяяв Фабіан,— ви, мабуть, займалися тим самим?

— Точно.

— Протягом години,— провадив він далі,— я намагався згадати, чи було моє ім'я на чомусь у моїй валізі. І прийшов до висновку, що не було. Про лист Лілі я, звичайно, забув. Я думав, що викинув його. А як і ні, то був певен в її обережності, там не повинно бути імен. А далі ви все знаєте.

— Ви вкрали мої гроші.

— Скажемо так: я пустив їх в обіг.

— Що ви маєте на увазі?

— Дайте мені розповісти все до ладу. У мене ніколи не було досить грошей, щоб здійснити вирішальний переворот. У товаристві, з яким я знаюся, сума, що нею я міг би ризикнути, була б просто сміховинною. Отже, навіть виграючи,— а в мене це бувало частіше, ніж програш,— я не міг скористатися зі свого успіху. Граймсе, ви розумієте, до чого я веду?

— Не зовсім.

— То слухайте. Досі я ніколи не міг ставити в бриджі більше, ніж по п'ять центів.

— Місіс Слоун казала мені, що ви грали з її чоловіком, ставлячи по п'ять центів.

— Це правда. Першого вечора. Потім ми ставили й по десять центів. А згодом і по п'ятнадцять. Звичайно, програючи багато, Слоун не признавався жінці.

— Скільки ж він програвав?

— Буду з вами відвертим до кінця. Коли я їхав із Санкт-Моріца, в моєму гаманці лежав чек Слоуна на двадцять сім тисяч доларів.

Я свиснув і поглянув на Фабіана з відвертою повагою. Порівняно з цим мій вашінгтонський успіх у покері зводився нанівець. Переді мною був гравець, що знав, як схопити бога за бороду. Але потім я згадав, що ризикував він моїми грішми, і знову розлютився.

— А яке все це має відношення до мене? — запитав я.

Фабіан примирливо підняв руку.

— На все свій час, любий друже.— Я, звичайно, ніколи не сподівався, що мене називатиме «любим другом» людина, яка виросла в Лоуеллі, штат Массачусетс.— Крім того, радий вам доповісти, що я непогано зіграв у триктрак. Можливо, й ви пам'ятаєте гарного молодого грека з чарівною жінкою?

— Не дуже.

— Він був у захваті, коли я запропонував збільшити ставки. Так з'явилося ще дев'ять тисяч доларів.

— З того, що ви розповіли,— сказав я суворо,— виходить, що ви збільшили мій скарб на тридцять шість тисяч доларів. От і прекрасно, Фабіане, тепер ви при грошах, можете повернути мені назад мої сімдесят тисяч, ми потиснемо один одному руки, вип'ємо за це й розійдемось кожний своєю дорогою.

Він сумно похитав головою.

— Боюся, все не так просто.

— Послухайте, не зловживайте моїм терпінням. У вас є гроші чи немає? Для вас краще, якщо вони є.

Фабіан підвівся.

— Думаю, нам обом треба випити ще трохи,— сказав він.

Я сердито спостерігав, як він підійшов до буфета. Після того, як я утримався від убивства, коли мав для цього всі можливості, будь-яка нова моя погроза не могла цінуватися серйозно. Розглядаючи його спину в чудово пошитому костюмі — не моєму, а з тих двох, трьох чи більше валіз, з якими він звичайно подорожує,— я також подумав, що вся його розповідь може бути брехнею, небилицею, вигаданою, щоб затримати мене, доки хто-небудь — покоївка, леді Еббот, якийсь приятель,— зайде в кімнату. Тоді він зможе звинуватити мене в тому, що я йому набридаю, прошу позичити грошей, намагаюсь продати порнографічні фотографії абощо, і викинути з готелю. Тому, беручи в нього склянку, я сказав:

— Якщо ви мене дурите, Фабіане, наступного разу я прийду до вас з рушницею.— Я, звісно, й гадки не мав, де у Франції можна дістати рушницю. Крім того, єдина зброя, яку я будь-коли тримав у руках, була спортивна рушниця в тирі на сільському ярмаркові.

—