Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Саме тому вона вимагала до себе стільки уваги і сповіщала про своє повернення, аби сповнити серця  тутешніх жителів  трепетом. О, сьогодні вона вселяла в них такий самий страх, який раніше вони вселяли в неї. Їхнє мовчання зайвий раз підтверджувало, в якому важкому становищі вони перебувають – навряд чи менш безпорадному, ніж те, в якому колись перебувала вона сама.

     Ознаменувавши свою появу гучним звуком стукачки, пані Акемі рушила далі, навмисно ударяючи палицею об землю на кожному кроці, щоб ті, кого цей звук лякав, могли повною мірою відчути неминучість відплати.

     Незважаючи на нетерпіння, крок лісової пані був неширокий, і йшла вона повільно, розтягуючи насолоду від того страшного враження, яке справляла на тутешніх аборигенів. Потураючи своїй слабкості, вона могла б промарширувати вздовж і впоперек маленького села, страхаючи його жителів ще більше, проте не стала. Зупинилася біля землянки пані Акіко і сперлася на товсту палицю не для того, щоб перепочити, а для того, аби впоратися з хвилюванням, яке охопило її.

     Спустилася слизькими сходами, озирнулася в напівтемному приміщенні. Вхід навмисне залишила неприкритим, щоб дати змогу сонячному світлу зазирнути в цей темний куточок. Нехай сонцелика краще роззирнеться там, куди ніколи раніше не заглядала. Довго утримувати її тут пані лисиця не збиралася. Так, вразитись оточенням і вийти геть. Та й небезпечно це для її плану – зайве тепло, що розточує Аматерасу.

     Пані Акемі гучно стукнула об підлогу важкою палицею:

     – Як неввічливо, пані Акіко! – дорікнула вона господині. – До вас гості, а ви не зустрічаєте. Чи, бува, не викликає у вас моя присутність ніяковість? Якщо так, я піду, неодмінно піду. Але спершу віддам вам шану, на яку ви заслужили. Ах, пані Акіко, куди ж ви поділися? Певно, ви відчуваєте незручність через те, як несправедливо вчинили зі мною та моїм супутником!

     Повільно, майже урочисто обійшовши тісну халупу, пані лисиця зупинилася біля вкритої інеєм стіни. Якби не морозець, тутешнім мешканцям все було б байдуже. Але нестримна Ідзанамі нагнала стільки холоду, що без теплого рудого хутра можна задубнути. З усього гостя зробила висновок, що пані Акіко з дітьми замерзла, більше того – взялася кригою, перейшовши з напіврідкого стану у твердий.

     – Ах, он де ви! – вигукнула лісова пані, дозволяючи світлу, що пробилося крізь ветхий  дах висвітлити одну зі стін. – І красуня Оріно, і маленький Мікі теж тут... Судячи з усього, моїй подяці за гостинність судилося переступити всі мислимі межі. О, нарешті я вам віддячу. Вам усім... Серед моїх слабкостей та пороків ніколи не було чорної невдячності.

     З далекої стіни на неї дивилися три застиглих обличчя, що нагадували посмертні маски. Самі постаті розтіклися по стіні,  залишивши стирчати назовні тільки опуклі лоби, гострі носи поміж пухких щок та підборіддя. Якби пані Акемі не була настільки обізнаною щодо їх фантастичної живучості, вона б прийняла їх за неживих. Але вся справа в тому, що створіння Йомі-но Куні відрізнялися  завидною витривалістю і сильною волею до життя. Та й якби вони померли раніше, ще до її приходу, пані лисицю спіткало б величезне розчарування!

          – Пані Оріно, вам відомі мої слабкості, чи не так? Душевні уподобання…, – зітхнула пані лисиця. – Але черствості в мені немає. Я завжди з відкритим серцем сприймаю все, що оточує мене. У цьому винна надто чутлива натура. І, звичайно, я знайду в собі сили відплатити за надану мені послугу.

     Тонкий лід, що сковував обличчя істоти, затріщав, і м’язи на обличчі пані Оріно сіпнулися. Через неймовірні зусилля рот її відкрився, але вона не видала ні звуку.

     – Ні-ні, не заперечуйте! – підвищила голос кіцуне. – Ви справді надали мені послугу, поступившись серцем благородного пана Мамору. Як таке можна забути? У мене просто не вийде.

     Розмахнувшись і добре прицілившись кінцем дерев’яної палиці, пані Акемі вдарила, що було сили. Крижана маска Оріно тріснула і бризнула на всі боки.

     Стара пані Акіко видала тихий здавлений стогін.

     – Мила пані Акіко! Пам’ятаю, як ви вмовляли мене повернутися до вас, щоб розповісти, що я бачила в мандрах і що здобула. У ваших словах чулося стільки щирості, що я не могла відмовити у проханні. І ось я тут. Що ж мені розповісти вам, люба пані Акіко? – задумливо промовила пані лисиця. – Мабуть, головне: я набула дивовижної здатності гідно втрачати все, що люблю. І не шкодувати про минуле.  Скажу вам по секрету: скоро настане кінець того світу, який ми з вами любимо і знаємо. І всі ми повинні бути готові до того, щоб  гідно зустріти його. У собі я впевнена, але як бути з вами? Вам слід потренуватися, щоб у найрішучіший момент не втратити обличчя, – і вона постукала палицею по твердому лобі величезного равлика. – Вам потрібно навчитися стійкості. Колись ви казали мені, що ваші діти є сенсом вашого життя. Досі мені не вдавалося   сповна пізнати радість материнства. Натомість пан Мамору став на короткий термін змістом мого існування. Кажу вам, ви повинні саме сьогодні відчути всю гіркоту втрати, щоб ґрунтовно підготуватися до кінця.

     Відшукавши серед замерзлих кривдників шибеника Мікі, пані лисиця не роздумуючи розтрощила маленьке кругле личко.

     Синій рот пані Акіко широко розкрився у гучному хрипкому зойку.

     Роздратована пані Акемі прикрила вуха руками.

     – Припиніть! Припиніть негайно! Чи ви забули, що мертві більше полюбляють тишу, ніж крик?! Дні своєї скорботи я відбула у доречній покірливості. Я тихо наспівувала своєму коханому, сподіваючись, що він зрозуміє всю глибину мого смутку, а лісові дзвіночки, які народилися два дні тому, вторили моїй пісні. Ах, як це було зворушливо, пані Акіко, я й передати вам не можу! Ви повинні зберігати таку саму незворушність, бо вона найбільше пасує жінці. Не кричіть. Досить репетувати! – І, розмахнувшись, ударила прямо в розкритий рот.