Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     «О, пане Мамору! – тільки й подумала пані Акемі. – Якби то справді були ви, хіба я здатна була б на таку жорстокість? Будь ваше тіло не споганене нечистим духом, я не дозволила б собі учинити над ним наругу – повернути до життя і тут же вбити. Але переді мною не ви! А виявляти слабкість до своїх помилок – неприпустимо. Їх треба виправляти, навіть ціною душевних страждань…»

     Тим вона й займалася, що виправляла. Чекала, поки з тіла вийде достатньо крові, але холодний сніг цьому перешкоджав.

     Несподівано для себе пані Акемі зазнала ні з чим не зрівнянну радість від убивства, захопливе збудження – наче щойно здійснилися всі її сподівання. Адже досі їй ніколи не доводилося завдавати іншим тілесних мук, не кажучи вже про те, щоб позбавити когось життя – так грубо та прагматично. Це дивне, раніше не звідане відчуття лякало її та інтригувало заразом. У глибинних надрах своєї душі пані лисиця відкрила щось нове, ніби переступила якусь невидиму межу недозволеного.

     Адже це справді погано – вбити. Але, як вона вважала, не в цьому випадку.

     На своє виправдання лісова пані знаходила аргументи один за одним.

     То чим вона краща за найманців, які відбирають життя в інших людей?

     О, вона була набагато гірша за них, бо зробила те, що зробила, не з користі, а виключно заради того, щоб втішити собе. Смерть ненависного ворога завдавала їй неабиякої втіхи, яку ніколи не відчувають професійні вбивці. Вони вбивають того, кого їм наказано вбити, безпристрасно. Нічого не беруть на душу.

     О, вона докорінно відрізнялася від них, оскільки вбивала задля своєї совісті, аби догодити їй і вимолити у неї прощення. Як уже було сказано, вона мала справу виключно зі своїми помилками і нікому не довіряла роботи над ними.

     Ні тоді, ні після пані лисиця не ставила собі за заслугу те, що розправилася з лиходієм і, швидше за все, позбавила багатьох його підступів. Але вона терпляче чекала, поки життя завмре в ньому – з усією байдужістю, зборовши надто явну радість.

     – Ах, пане Мамору, – звернулася вона до колишнього коханця. – Невже настав час нам попрощатися? Та боюся, ви так далеко, що мені цього не вдасться. Але будьте спокійні: де б ви не були, я зуміла захистити вашу гідність, незважаючи на легковажність своїх попередніх вчинків. Відтепер вам нема за що  мені дорікнути ні в цьому житті, ні в тому, іншому, про яке я не маю жодного уявлення.

     Щоб переконатися, що прощання своєчасне, і вона аж ніяк не випереджає події, пані лисиця з великою обережністю підібралася до людини, що лежала перед нею, і присіла навпочіпки.

     Перевернувши тіло обличчям догори, вона відзначила, як посиніли губи. Розплющені очі більше не рухалися. Отже, все скінчилося. Незважаючи на передчуття того, що все пройшло, як треба, пані лисиця все-таки приклала вухо до грудей і довго вслухалася в безмовність серця. Потім квапно піднялася і, знявшись за ноги, насилу відтягла мертве тіло в кущі.

     Провалля все ще зяяло на колишньому місці. Сніжинки, що пробилися крізь щільні зарості, падали вниз і швидко губилися в темряві.

     Підтягнувши мерця до краю, пані лисиця звела дух. Сіла на землю, вперлася ногами  і, доклавши трохи зусиль, зіштовхнула тіло вниз. Дивитися вслід не стала – дозволила долі розпорядитися рештками пана Мамору так, як тій заманеться. Душа Горо неодмінно послідує за ними – туди, звідки мертвим немає вороття. Сама ж лісова хитрунка кинулася долу, крутнулась кілька разів навколо себе і враз обросла рудим хутром.

     Нині бракувало дрібниці – виконати своє останнє заповітне бажання. Воно зовсім не стосувалося порятунку всього світу і переслідувало виключно особисту вигоду.

     Висунувши з кущів довгу лисячу морду, кіцуне принюхалася. Ах, який морозець! Не інакше, як світ, що котиться у прірву, дає їй останній шанс. А більшого від долі вона не вимагає.

     Летіла пані лисиця пущеною з лука стрілою. Щоразу, зупиняючись відпочити або пополювати, нарікала на вимушену зупинку, оскільки черговий перепочинок різко зменшував шанси на успіх її ризикованого задуму.

     Якщо вже Провидіння втрутилося в її життя, вона не могла знехтувати  такою блискучою можливістю. Як ніхто інший пані лисиця знала, що йому потрібно всіляко сприяти, тобто робити від себе все залежне.

          Та й чим ще можна пояснити цю несподівану зміну погоди, як не втручанням вищих сил? Безперечно, вона була справою рук Ідзанамі-но камі, а отже, мала божественне походження. Удача широко посміхалася рудій сестриці, а над її головою знову простяглася заступницька дісниця.

     На людину пані лисиця перекинулася  неохоче. Перевтілення для неї мало символічний характер – а саме, повернення до старого, яке ще й досі не відболіло. І від усякої обережності вона відмовилася: зупинилася біля пам’ятної сосни, погладила її по гладкому стовбуру і зронила кілька сльозинок.

     «Певно, ця – та сама, під якою мене залишив пан Мамору, – розмірковувала вона. – Помилитися неможливо! Відтоді ніхто на  це місце не приходив і не спромігся підібрати саморобну палицю. Навіть попри те, що вона була майстерно вирізана з дерева і не могла не сподобатися ... ».

     «Дзвінку палицю», припорошену снігом, пані лисиця підняла дбайливо, з великим благоговінням, приклала калатушкою до чола і так стояла якийсь час, заплющивши очі. Потім щосили вдарила нею об землю, розкришивши нарослий лід.

     У лісі пролунав надзвичайний дзвін. Побродив між вікових сосен і вщух.

     З місця пані лисиця рушила, важко перевалюючись з боку на бік незграбною качечкою. Подертий одяг волочився за нею шлейфом і залишав на снігу брудний слід. Словом, у знайоме село вона увійшла не живою людиною, але страшною примарою, виплодком пекла. Якби хтось на вулиці побачив пані Акемі, – неодмінно злякався б її вигляду.

     Але довкола нікого не було!

     Щоб засвідчити свою присутність, пані лисиця знову голосно вдарила об землю ціпком. Прислухавшись до новонародженої луни, вона залишилася задоволеною. Зрештою, вона тут у такій важливій справі, що її прихід не повинен залишитися непоміченим, і її мають вшанувати як годиться. Бо в Серединній Країні досі не знаходилося таких – і пані лисиця була в тому абсолютно впевнена, – хто добровільно покинув цей світ і так само добровільно сюди повернувся.