Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Щоб не піддатися спокусі, пані Акемі підвелася з землі і вибралася з кущів. Те, що відбудеться потім, її не стосується. Тим більше їй не хотілося думати, скільки молодих дівчат звабить це гарне личко і як жорстоко вони будуть обмануті ницою начинкою.

          А все ж сліз вона стримати не могла.

          – Куди ж ви, лісова пані? – гукнув її знайомий голос. – Хіба не хочете поглянути на мене? Вам це стане втіхою та нагородою за клопоти!

          Пані Акемі дуже хотілося не дивитися, але подивитися все ж хотілося більше. І сильнішому бажанню вона поступилася. Повернулась і застигла у мертвій мовчанці.

          Ах, це було зовсім не те! Між новим паном Мамору і колишнім, якого вона знала і любила, була велика різниця, незважаючи ні на яку зовнішню схожість. Все це навело її на думку, що саме душа, яка оселяється в тілі, надає йому яскравих індивідуальних рис. Різниця відчувалася буквально в усьому, а найбільше у погляді – ніколи раніше пан Мамору так на неї не дивився – виключно як на інструмент втамування своїх пристрастей!  Більше у ньому не було  ніякої сердечності, ніякого супокою, ніякої рішучості, яка стверджувала б її саму у її намірах.

          О, тепер вона воліла триматися від цієї нової істоти подалі, щоб скверна, яку  породжувало одне її дихання, не завдавала їй шкоди. Проте, розуміючи свою причетність до скоєного, пані лисиця не могла не піддатися докорам сумління.

          От якби залишити все на цьому самому місці. Не дати пороку поширитися… Тоді її честь була б врятована, і їй не було б за що  дорікати. Однак під рукою у неї не було жодного знаряддя вбивства, яким можна покласти край цьому неподобству. У пошуках такого вона мимоволі обмацувала кущі, але нічого так і не знайшла.

          На жаль, всі надії очистити совість не виправдалися! Та й не була вона впевнена в тому, що їй вдасться убити пана Мамору знову, і цього разу власноруч! Колишня стійкість духу раптом зрадила їй, і вона все ще намагалася відшукати знайомі їй риси на цьому новому обличчі.

          Про це все пані лисиці думалося, поки вона нерухомо стояла під снігопадом, і вітер тріпав її волосся. Воно було розпущене, як і належить незаміжній дівчині, і  вигляд його був особливо зворушливим, враховуючи глибоку скорботу, яку вона відчувала.

Крехчучи від кусливого морозця, Горо почав розтирати змерзлі руки і ноги.

– Погода зовсім зіпсувалася, – нарікав він. – Чи чули ви коли-небудь про те, щоб на початку літа з неба раптом посипалася пороша? За мого життя такого не траплялося. Але, можливо, за вашого – адже лиси живуть довше… Доведеться шукати притулку в одній із тутешніх печер. Що скажете, блискуча пані? Годі вам мерзнути! Притуліться до мене, як пташеня лісового голуба тулиться до своєї матері, забравшись їй  під крило. Чому б вам так не вчинити? Зрештою, ми пройшли разом такий довгий шлях, що не можемо бути один одному чужими, – умовляв він її. Однак пані лисиця залишалася непохитною, не рухаючись з місця та дозволяючи сніжинкам вкривати її сріблом. – Та годі вам, душе моя! Хіба я не нагадую вам того, кого ви любили? Досить за ним тужити. Якщо ви залишите вашу упередженість, ми обоє зігріємось. Інакше холод загрожує заморозити нас до смерті! І хіба я не обіцяв винагородити вас за вашу працю? Ми сховаємось у найближчій печері, і можете стягнути з мене сповна, поки мороз не посилився і стегна мої не скрижаніли! Наважуйтеся, пані Акемі! Чим відповісте на таку пропозицію? Упевнений, грітися таким чином вам не вперше.

     Спитай хто-небудь, чого саме хотіла в цей час пані лисиця, він би неймовірно здивувався! Але поруч із нею не було нікого, хто міг проникнути у її потаємні думки. Одне можна сказати з упевненістю: вона не відчувала холоду. Навпаки: щоки її червоніли, очі гарячково блищали, і вся вона подалася вперед. Вхопивши нового пана Мамору за рукав, обійшла його навколо, посмикуючи за зотлілий повідок. Одежа на яма-бусі ледве трималася, і від кожного руху тріщала і погрожувала  впасти до ніг.

     – Ах, Горо, – проспівала вона, – я гідна жалю, адже мені навіть нема куди виплакатися. Під час довгої подорожі моя сукня обтріпалася і рукави обірвалися. Я заслужила на нову, вишиту золотою та срібною нитками, але мені нема в кого її попросити, – сумно зітхнула красуня. – Та й ти – не той, хто мріяв розділити зі мною всі пори року, щоб кожну наступну ми зустрічали разом – рука в руці. Від нього залишилися самі рукави. Шкода! Але, якщо дозволиш, я заберу їх собі і змочу сльозами так рясно, як роса змочує траву, передчуваючи настання сонячного дня.

     Вхопивши співачку за тонке п’ястя, Горо змусив її замовкнути.

     – Навіщо  вам сумувати, Нічна Пані? Хіба у вас є на те причина? Виявіть до собе поблажливість! Раніше ви  шанували задоволення, а тепер, здається, не бачите в них жодного сенсу. Ви були так віддані мистецтву кохання, а зараз пильнуйте себе, наче якась черниця!

     – Задоволення? – часто закліпала очима пані Акемі, і, здається, миттєво заспокоїлася. – А… насолода… Хіба можна собі в такому відмовляти? – сказала вона.

     – Що ж... Коли вже ваші думки потекли старим руслом, – підбадьорився Горо, – може, я зможу допомогти вам досягти бажаного? – І, пригорнувши пані лисицю, притис її тремтячу фігуру до себе.

     Опиратися та не стала і нічим не висловила свого збентеження. Поклала замерзлі руки на гарячі груди, ковзнула долонями вниз і зімкнула пальці на рукоятці мисливського ножа.

     – Душа моя, – пробурмотіла вона бездумно, зовсім не переймаючись тим, що може виказати себе зраднику. – Чи варто відмовити собі у такому задоволенні – усьому дати лад? – потихеньку вийняла вузьке лезо з піхв і, спрямувавши його в твердий живіт чоловіка, увігнала по саму ручку.

     Чим трагічніший момент, тим менше хочеться про нього говорити.

     Словом, ні своїх, давно втрачених, ні чужих рукавів пані лисиця не потребувала. І всі маніпуляції, що вели її до здійснення бажання, вона виконала надзвичайно холоднокровно. Не жалкувала, не витрачала слів, окрім тих, що мимоволі зірвалися з її губ у момент жорстокої кульмінації. Вона була впевнена: ніж пронизав один із тих життєво важливих органів, без цілісності яких людина існувати не може. Хоча насправді  їй хотілося вразити несправжнього пана Мамору в серце, щоб повністю переконатися в тому, що більше він не постане з мертвих, але робити цього вона не стала. Відскочила вбік і мовчки спостерігала за тим, як її ворог корчиться на землі в муках, проклинаючи її і тим самим висловлюючи свою образу.