Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          – Чому ви думаєте, що засіб допоможе? – не вгавав Горо.

          – Іншого я не маю, – просто відповіла пані Акемі. – У всякому разі, якщо він не допоможе, свою частину угоди я вважатиму виконаною, – спокійно промовила вона, мерзлякувато ховаючи руки у поділ сукні.

          Гнівно хмикнувши, примара скорчила злу гримасу.

          – У такому разі вам доведеться підшукати пану Мамору заміну. Не для задоволення ваших потреб, а для задоволення моїх. Ви знайдете для мене ще одного найкращого з чоловіків, а я допоможу його вбити, – розмірковував Горо.

          – На таке я не погоджуся, – непохитно відповіла пані лисиця.

          – Не погоджуєтеся, але погодитеся! Я візьму з вас нове слово!

          Губи пані Акемі смикнулися:

          – З мене нема чого брати. Все, що було, я втратила, а нового так і не придбала.

          – Тоді я вб’ю вас, – обнадіявся Горо.

          – Дурник! Хіба я ще не вмерла? – байдуже промовила вона.

          Відкрити правду вона не могла, та й не хотіла – про те, що з деяких пір – відтоді, як вона повернулася в Серединну Країну і побачила білий сніг, іній на деревах, прозору паморозь на траві – нею оволоділа одна ідея. Вона живила її і підштовхувала до якнайшвидшого втілення в життя. «Заради цього варто жити..., – подумки торочила вона і додавала із запалом: – більше того – конче необхідно!» На відміну від зухвалого наміру зупинити катастрофу, що насувалася на світ, цей задум був цілком здійсненний. А здійсни вона, що задумала, душевний спокій неодмінно повернеться до неї...

          – Не маю жодного уявлення, що може повернути пана Мамору до життя, – холоднокровно розмірковувала вона вголос, не відводячи погляду від наполовину зітлілих решток. – Мені здається, еліксир пройшов крізь дірки в його потилиці і весь увібрався в землю. Якщо так і сталося, що поверне його до життя? Чи не сама земля?

          Тільки-но пані Акемі вимовила ці слова, як земля справді затремтіла під нею і набухла, а недалечко від місця, де вона сиділа, провалилася. Тіло яма-бусі заворушилося, але не через те, що до нього повернулося життя. Дрібне каміння скочувалося з-під нього вниз, а під ним утворилася глибока прірва. Якщо б пану Мамору заманулося наздогнати кам’яну крихту, він би негайно впав у темряву з усіма даними пані лисицею обіцянками. Але варто було йому піддатися загальному тяжінню, як коріння розрослих кущів – довге й міцне, обплело його п’ясті і щиколотки. Воно розтягнуло тіло пана Мамору над бездонною ямою, не даючи йому провалитися.

          Бідолашна пані Акемі! Як несолодко велося їй у цей момент. Вона знову сподівалася позбутися свого минулого і поховати його в надрах Йомі-но Куні. (Саме в Йомі-но Куні, бо куди ще міг вести цей темний хід, якщо не в обитель смерті?) Не в силах більше тримати себе в руках, вона стала хапатися за коріння, яке перло з-під землі, і рвати його, щоб дати пану Мамору можливість впасти. Обличчя її спотворило страждання, і вона загарчала подібно до лісового звіра. Та, на біду, пута виявилися неймовірно міцними, і скільки б лісова пані не докладала зусиль, розірвати їх не могла.

          Зовсім вибившись із сил, пані Акемі кинулася додолу тут же, біля глибокої провалини, з якої пахло свіжовивернутою землею, і затихла, прикусивши кулак. У всякому разі, звідти вона могла безперешкодно спостерігати за тим, як гнучкі корінці обплітають пана Мамору і наливаються багрянцем. Руки та ноги його сіпалися, створюючи видимість мимовільних рухів, проте життя в цьому тілі все ще не було. Воно залишалося бездиханим. Крізь ребра просвічувало обірване серце, що нині нагадувало велику висушену сливу.

          «Ах, милий, добрий пан Мамору, – думала пані лисиця, лежачи на боці. – Що б ви сказали, якщо б стали свідком усього цього? Ви б, напевно, здригнулися від огиди, спостерігаючи за тим, як у неживе намагаються вдихнути життя. Адже все в Серединній Країні підкоряється закону смерті і розпаду, який слідує за нею. А тепер – і я впевнена у цьому – і нового народження. Тому немає жодного сенсу воскрешати  віджиле. Є сенс прагнути нового.

          Тож добре, що зараз ви знаходитеся далеко звідси і так зайняті, що не можете бачити тої гидоти, яка тут коїться. Певно, її вид образливий для будь-кого... А втім, і тоді, коли ви були живим, ваш погляд завжди спрямовувався до кращих якостей людської душі. Ви не помічали вад і думали лише про хороше».

          У тому, що потай сподівалася воскресити пана Мамору для себе, повернути його душу в тіло, пані лисиця вголос зізнаватися не стала. І про те, як сумувала через його смерть, теж. Інакше все, про що думала, набуло б нальоту нещирості. Тому вона просто замовкла, навмисне стримуючи думки і чекаючи, поки еліксир закінчить свою роботу. Тим більше, що пан Мамору поставав перед нею трохи інакшим, ніж той образ, який вона пам’ятала.

          Нова шкіра, яка стала на заміну його засмаглій і грубій, була така ж свіжа і тонка, як у новонародженого немовляти. В тіні вона здавалася зовсім білою. Волосся докупи нихто не збирав, тому воно й розсипалося по землі. Крізь дірки в одязі виднілися бліді груди з коричневими сосками.

          Пані лисицю охопило занепокоєння: колишній пан Мамору хоч і був миловидний, але ніколи  не відрізнявся такою красою, наче все життя прожив у імператорському палаці і приділяв своїй зовнішності неабиякої уваги. Якщо б Ама-но Дзаку побачила його в такому вигляді,  неодмінно спокусилася б і закинула ідею бути Дамою, повернувшись до думки, що бути Юнаком набагато приємніше.

          Розмірковуючи над цим, пані лисиця ледь не пропустила момент, коли груди його піднялися, а ніздрі затремтіли, наповнюючи їх повітрям! Глибоко всередині вона відчула захоплення, затьмарене лише страхом перед тим, ким ця новонароджена істота їй нині доводиться. Попри всі доводи розуму їй хотілося торкнутися її рукою і заритися  носом у темні локони, аби повністю впевнитися в тому, що перед нею хтось зовсім незнайомий.