Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Більше нічого вона впізнати не змогла, бо нічого до ладу й не бачила – ні забарвленого рожевиною ранку, ні тихого озера, нині скутого льодом.

          Пані Акемі обвела пильним поглядом широкий обрій: імовірно саме тут, на пологому березі, вона зустріла потворну гюкі, і та вмовляла її розлучитися з життям, тим самим полегшивши душевні страждання. За круглим озером височіла легендарна Хіба-но яма. Можливо, тоді вона вже встигла скинути зимовий покрив, і здалеку її вершина виглядала блакитно-сірою. Тепер же вона знову мерзлякувато куталася в сніговий палантин.

          «Ах, хіба не тут – зовсім недалечко від води – лежав на піску мертвий пан Мамору? – згадувала пані лисиця, випробовуючи своє серце і вселяючи в нього вдавану холодність. – Я вкривала його обличчя поцілунками, а потім вклала в його груди сухе від довгого переходу серце... Виходить, ці густі кущі стояли віддалік, і я про них нічого не знала. Тіло перенесли туди вже після того, як я спустилася в країну мертвих, і прикрили його гілками».

          Таким чином, пані Акемі зіставила минуле та сьогодення і дійшла висновку, що за час її відсутності майже нічого не змінилося.

          Тим більше враження справило на неї побачене: перед її очі з’явився давнішний труп, в якому не вгадувалися знайомі риси. Очні яблука виїли хробаки, нігті на гачкуватих пальцях відросли і почорніли, тонка шкіра на губах репнула, оголивши рівні ряди коричневих зубів. Від пана Мамору нічого не залишилося – нічого з того, що вона пам’ятала та любила!

          Просунувши голову крізь щільну порість, Горо зацокав язиком:

          – Як бачите, все ціле-цілісіньке. Але, якщо б ви затрималися надовше, я не гарантував би успіху нашій справі.

          Лютий рик вихопився  з  горла лісової пані, коли вона мало не кинулася на нього з кулаками.

          – Як же ти піклувався про нього, мерзотник?! Де був, коли їжаки випорожнялися на тіло цього сміливця? – і, впавши на коліна, заголосила так, як зазвичай голосить пересічна  жінка: – Ти виставив на посміховисько того, хто заслужив на вшанування! Пан Мамору гідний того, аби  його поховали сидячи, з обличчям, повернутим на північ.

          – Годі, пані Акемі! – грубо перебив її стогнання привид. – Добре, що від нього  взагалі щось лишилося! Тинятися десь аж три роки! Та за цей час я вже не раз подумував залишити вашого коханця гнити тут, а собі підшукати краще вмістилище. Але ж ні! Я залишився! Оскільки знав, що рано чи пізно ви з’явитеся. Я навіть думав: а чи не обдурили ви мене, спустившись униз? Варто було лише зачепитися за якийсь виступ, і заради власного порятунку ви могли видертися нагору тоді, коли я покинув підніжжя Хіба-но ями. А потім ховатися в кущах день за днем, місяць за місяцем, чекаючи, поки моє терпіння лусне, і я вшиюся звідси. А все заради чого? Щоб поховати свого коханця так, як того вимагає звичай! Та зась! Мене не так просто обкрутити навкруг пальця! Я чекав вашого повернення, не відходячи від мерця ні на крок. Я би давно зненавидів його, якби не пов’язував з ним стільки надій.

          – Три роки? – повторила пані Акемі. – Ти сказав – три роки?

          – Довгі три роки. Я майже  зневірився! Але ж ні! Не таке слово кіцуне, аби кидати його на вітер! Це воно привело вас сюди – дана вами обіцянка.

          – Три роки…, – ошелешено бурмотіла пані лисиця. – Так довго… А я й не помітила…

          – Отже, ви й не здогадувалися, скільки часу провели у мандрах? – здивувався товстун.

          – Я спостерігала за плином часу з високої скелі, – тихо промовила пані лисиця, опускаючись на коліна перед тим, що залишилося від пана Мамору. – Бачила брижжі на поверхні того потоку, але чи він швидкий, визначити не могла. Та й хто може? – піднявши мертву голову, пані Акемі легко розтиснула їй щелепи, уважно прислухаючись, з яким неприємним тріском лопаються сухожилки.

          – Отже, наша угода залишається чинною? – перемістившись їй за плече, Горо жадібно спостерігав за таємничими маніпуляціями: ось вона вийняла з-за поясу маленьку скляночку з жовтуватою рідиною, відкоркувала її  і влила у відкритий рот мумії. Еліксир життя заграв золотистими іскрами. Сонячні зайчики застрибали по зів’ялій  траві, прямуючи до світла, і розтанули серед білих наносів.

          «А якщо чарівного засобу не вистачить? Яку жахливу картину мені судилося закарбувати у пам’яті!» – жахнулася пані Акемі. Тіло пана Мамору виглядало настільки  жалюгідно, що зовсім не годилося для запам’ятовування. Спогади про цього чоловіка мали бути драматичними, а не викликати огиди. Після кількох проведених із коханцем ночей смерть не мала права псувати того романтичного настрою, який  виник між ними. При згадці про нього голова мала б паморочитися, а на очах виступати сльози. Так було б доречніше…

          О, якщо вже їм не судилося померти разом, лісова пані просто зобов’язана залишити про яма-бусі найкращі спогади. Тим більше, що її вимушена сліпота цьому сприяла. Вона дозволила їй запам’ятати пана Мамору живим та діяльним. Мертвим вона його не бачила. Тим важче їй було пов’язати той живий образ із нинішнім жахливим видінням гниючої плоті.

          Але якщо еліксиру виявиться достатньо, і він поверне її коханому колишній вигляд, як бути тоді? Вона воліла б бігти світ за очі, аби не бути свідком того, як це тіло осквернять. Більше вона не змогла б ні дивитися на нього, ні торкатися його, не відчуваючи при цьому докорів совісті, а то й звичайної відрази. Хоч би як, руда пані повністю усвідомлювала те, що перед нею не її коханий, але хтось зовсім інший,  кого вона відверто зневажає.

          Зробивши все від неї залежне і поклавши руки на коліна, вона чекала. Чекала, поки засіб, даний їй Ама-но Дзаку подіє і призведе до очікуваного результату. За її спиною нетерпляче тупцював Горо.

          – Ну що? Чи діє?

          Пані лисиця не ворушилася. Погляд її був звернений у себе, оскільки тим, що відбувалося зовні, вона майже не цікавилася. Їй хотілося якнайшвидше позбутися  неприємних зобов’язань – хоча б найогиднішої їх частини. Вона вже придумала, чим займеться потім, і нетерплячка штовхала її вперед – здійснити свій задум перед тим, як світ загине. Але замість того, щоб виконати бажання душі своєї, пані лисиця повинна була залишатися тут, чекаючи, коли настане довгоочікуваний ефект від її нехитрого чаклунства.