Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Била пані лисиця доти, доки їй стало сил. Відколювала від замерзлої стіни великі шматки і подрібнювала їх тупим кінцем довгої палиці. Втомившись, сперлася на стукачку, аби трохи відпочити і так і залишилася стояти.

     – Як все-таки несправедливо, що ніхто з вас не здатний підтримати розмову, коли я так її потребую…

     …Мокра і захекана, вона вибралася на дах. З великим задоволенням вдихнувши холодне повітря, месниця озирнулася на всі боки і, перехопивши важку палицю зручніше, впевнено попрямувала до сусіднього житла.

     Ах, яка незвичайна погода! Відчувши відлигу, білі сосни зі сльозами проводжали ненавмисну зиму.

     – Коли розкрилися Небо і Земля, хіба було між богами, що з’явилися в Такама-но хара, менше порозуміння, ніж між нині явленими? І до того, як з’явилися Сили і Форми, і повсюдно панував первісний Хаос? Тоді, коли він почав збиратися купно, щоб породити щось, чому можна дати Ім’я… Хіба було тоді менше гармонії між тим, що стало існувати відокремлено? Я говорю, Ідзанамі-но камі: ті часи і ці розділені умовно. І не повинно бути такого порядку, який відокремив би Творця та розірвав би  його зв’язок  із усім явленим з Абсолюту. А якщо такий порядок існує –  він поганий. Великим своїм призначенням вважаю стерти межі відокремленості і об’єднати разом богів-людей, щоб, як діти, що ділять між собою одне материнське лоно, вони підтримували один одного і звірялися один одному без слів. Якщо з того вийде толк, вважатиму його початком великої роботи.

          Чому все явлене не об’єднане, але прагне до цього? Чому творцям не розкритися раніше? Не об’єднатися і діяти заодно? Скільки печалей можна було б уникнути! І скільки зробити разом…, – дивувалася Ідзанамі.

          …Ах, яка ж прекрасна ця Гліцинієва гора! Зверху все бачиться не так, як знизу. А знизу тільки й можна роздивитися справжню велич. Чому б їй не назватися тутешньою государинею? Це було б цілком справедливо.

          І, навпаки, поки вона височить над усім, хіба там, унизу, їй хтось кланяється? Ні. А тим часом велич її не меншає ...

          Ось і в Серединній Країні боги-люди мріють створити такий порядок, щоб над ними сидів найдосвідченіший з государів і душевніший із людей –  той, хто дбає про спільне благо, як про своє власне. Хочуть, а поміж собою відшукати такого не можуть, оскільки всі душевні якості людини приховані глибоко всередині, і решті їх не видно. Зате частіше найвищі посади обіймають такі, що мислять виставити себе в кращому світлі, тоді всі інші змушені щодо них помилятися. От би між людьми стало більше відкритості та довіри!

          Ще раз переконавшись, що Старий Порядок поганий, Ідзанамі-но камі ствердилася у своєму виборі і почала міркувати вголос ще голосніше:

          – Ім’я моє промовляє саме за себе. І спустившись із ним на Острів, я не раз замислювалася, чому воно з’явилося разом зі мною? Чому я не стала називатися Піною, Що Носиться над Морським Простором? Або Безкраїм Небом, що Утворює Горизонт? Так же ні! Ім’я моє –  Богиня, що Вабить до Себе, і тільки нещодавно я здогадалася, який пожиток узяти з нього, –  голосно сповістила вона.

     Назвавшись так, Ідзанамі-но камі підняла руки над головою і голосно плеснула в долоні. Один раз, потім другий і третій. Більше порушувати тишу не стала.

     І хоч стояла вона на самому піку священної гори і постать її в очах людських виділася грандіозною, жодного видимого ефекту ні слова, ні дії не справили.

     Але не даремно ж вона з’явилася з таким ім’ям: наслідки її вчинку таки далися  взнаки! В одну мить вони сколихнули Небо та Землю. Те, що було Домом для всіх творців, захиталося і затряслося водночас. Прегарне Склепіння, назване Рівниною Високого Неба, почало обсипатися, і Серединна Країна стривожено зітхнула, відчуваючи підземні поштовхи. Стовпи Порядку похитнулися, і Священні Покої от-от мали завалитися від одного тільки імені!

     Безліч світів, легеньких і рухливих, летіли на той поклик і зливалися в одну загальну масу. І ось, обіймаючи її, як мати ласкаво обіймає своє дитя, Ідзанамі горнулася до неї і нашіптувала їй заспокійливі слова.

     О, яке невимовне сум’яття зчинилося там, усередині каші, що заварилася! Втративши вотчини, боги-люди більше не почувалися відокремленими, але й не відчували від цього ніякого щастя. Навпаки, вони свято вірили, що прийшов кінець світу, і все, що діється з ними – явні його ознаки.