Стівен Кінг - Інститут

перевірили мене на картах Райна, та я практично нічого не вгадав. Того дня навіть речі не сильно міг рухати. Таке буває час від часу. — Джордж знизав плечима. — Вони, певно, вирішили, що я махлюю, і мене це влаштувало. Я про те, що в найкращому випадку я можу перекинути гору кубиків, самою силою думки, але дівчат цим нізащо не привабиш. Скажи?

Як хлопець, який максимум що міг, так це не токаючись скинути тацю зі столика в ресторані, Люк цілком погоджувався з Джорджем.

— Тебе по щоках ляпали?

— Було діло, такого ляща піймав, наче молотком стукнули, — сказав Джордж. — Бо я спробував пожартувати. Ляснула та сука на ім’я Присцилла.

— Знаю таку. Сука, що не кажи.

Слово, яке його мама ненавиділа більше за «блядь», і, промовивши його вголос, Люк знову затужив за мамою.

— І ти не знав, що там на картах.

Джордж підозріливо на нього глянув.

— Я ТК, а не ТП. Як і ти. Звідки мені знати?

— Певно, нізвідки.

— У мене була колода Райна в Принстоні, тож я наздогад назвав хрест, тоді зірку, потім хвилясті лінії. Присцилла наказала мені не брехати, тому коли Еванс глянув на наступну карту, я повідомив, що там фото Присцилли з голими цицьками. І ось тоді вона мене ляснула. А потім мені сказали повертатися до себе. По правді, їм якось і нецікаво було. Вони радше розставляли крапки над «і».

— Може, вони насправді нічого й не очікували, — мовив Люк. — Може, ти був просто контрольним піддослідним.

Джордж розсміявся.

— Чуваче, та що мені тут контролювати? Ти про що?

— Ні про що. Забудь. То ти знову їх бачив? Це я про цятки. Різнокольорові вогники.

— Ні. — Тепер Джорджу стало цікаво. — А ти бачив?

— Ні. — Люк раптом зрадів, що поруч немає Ейвері; лишалося тільки сподіватись, що в того малий радіус дії. — Просто… у мене ж судоми були… чи це так здалося… і я боявся, що знову їх побачу.

— Не розумію суть цього місця, — сказав Джордж, тепер уже зовсім похмуро. — Це, з ідеї, державна установа, але… моя мама була купила одну книжку, так? Незадовго до того, як мене повезли в Принстон. Називалася вона «Паранормальні факти і містифікації». Я прочитав, коли мама закінчила. Там був розділ про державні експерименти, про те, що ми можемо робити. ЦРУ такі проводило, ще в п’ятдесятих. Телепатія, телекінез, ясновидіння, навіть левітація і телепортація. Не без ЛСД. Якісь результати були, але нічого значущого. — Джордж нахилився вперед, зазирнув своїми синіми очима в зелені очі Люка. — Ось і ми такі — нічого значущого. Ми що, маємо вибороти світове панування для Сполучених Штатів? Яким чином — пересуваючи пачки крекерів «Салтін», тільки якщо порожні, чи гортаючи сторінки в якійсь книжці?

— Ейвері можна послати в Росію, — сказав Люк. — Буде переповідати, чим Путін снідав або які труси вдягнув, сімейки чи плавки.

На цих словах Джордж усміхнувся.

— І щодо батьків… — почав був Люк, аж тут на майданчик вибігла Каліша і спитала, хто хоче зіграти у «вибивайла».

Хотіли, як виявилось, усі.

20

Того дня в Люка тестів не було, окрім як випробувати силу власного духу, і цю перевірку він знову провалив. Ще двічі заходив на «Стар Триб» і двічі виходив, хоч за останнім разом устиг глипнути на заголовок, щось про хлопа, який передавив на вантажівці купу людей, щоб довести свою відданість Богу. Жахливий випадок, але це хоча б відбувалося за межами Інституту. Зовнішній світ нікуди не дівся, а тут змінилося принаймні одне: замість щезлої Донни в привітанні ноутбука тепер стояло ім’я Люка.

Рано чи пізно йому доведеться пошукати інформацію про батьків. Він це знав, і тепер цілком зрозумів старий вислів про те, що жодних новин — це хороші новини.

Наступного дня його знову відвели на поверх «С», де лаборант на ім’я Карлос узяв у Люка три ампули крові, зробив укол (жодної реакції), потім спровадив у туалетну кабінку і наказав помочитися в баночку. Після того Карлос і похмура санітарка на ім’я Вайнона провели його вниз на поверх «D». Вайнона була начебто з поганців, і Люк навіть не намагався з нею заговорити. Його завели до великої кімнати з МРТ-трубою, що, мабуть, коштувала мегадорого.

«Це, з ідеї, державна установа», — сказав Джордж. Якщо так, то що сказали б Джон і Джозі К’ю Паблік[67] про те, на що витрачаються гроші з їхніх податків? Люк вирішив, що в країні, де люди верещать про Великого Брата, навіть коли стикаються з такими мізерними вимогами, як на­дягати мотоциклетний шолом чи мати ліцензію на носіння зброї, відповідь буде — «нічого значущого».

На них чекав новий лаборант, але перш ніж він із Карлосом уклали Люка в трубу, залетів лікар Еванс, перевірив руку Люка в тому місці, де був останній укол, і оголосив, що Люк «чудовий, як картинка». Що б це не значило. Лікар спитав, чи його ще судомило, чи не було більше запаморочень.

— Ні.

— А кольорові вогники? Вони поверталися? Може, ти займався фізичними вправами, може, за ноутбуком сидів, може, під час проблем із випорожненням? Це значить…

— Я знаю, що це значить. Ні.

— Не бреши мені, Люку.

— Я не брешу.

Люк замислився, чи зможе МРТ виявити зміни в його мозку і тим довести, що він бреше.

— Окей, добре.

«Не добре, — подумав Люк. — Ти розчарований. А я від цього — щасливий».

Еванс щось начеркав у своєму планшеті.

— Продовжуйте, леді та джентльмени, продовжуйте!

І він вилетів із кімнати, мов білий кролик на якусь дуже важливу зустріч.

Лаборант з МРТ (ДЕЙВ, як було написано на бейджику) спитав, чи немає в Люка клаустрофобії.

— Ти, мабуть, і цей термін знаєш.

— Нема, — відповів Люк. — Єдина моя фобія, це коли мене тримають під замком.

Дейв був серйозним чоловіком середнього віку, в окулярах і майже облисілим. Він скидався на бухгалтера. Ясна річ, як і Адольф Ейхман[68].

— Просто якщо так… я про клаустрофобію… можу дати тобі валіум. Це дозволено.

— Не треба.

— А я б радив один узяти, — сказав Карлос. — Ти там багато часу пробудеш, з перервами, а з валіумом цей досвід буде приємніший. Може, навіть поспиш, хоч апарат голосно працює. Стукає і трохкає, сам знаєш.

Люк знав. Він ніколи ще не бував в апараті МРТ, але бачив багато медичних телепередач.

— Я пас.

Але після ланчу (який принесла Ґледіс) він випив валіум, почасти з цікавості, почасти з нудьги. Він уже зробив три заходи в МРТ, і Дейв сказав, що буде ще три. Люк не став питати, на що вони його перевіряють, що шукають і що сподіваються знайти. Відповідь звучала би десь як «не твоє мелеться». І Люк був не певен, чи їм самим це відомо.

Від валіуму він поплив, немов опинився вві сні, і протягом останньої процедури в трубі трохи задрімав, попри гучний тріскіт апарата, який саме робив знімки. Коли Вайнона прийшла провести його в житлове крило, ефект валіуму вивітрився, і Люк просто почувався задурманеним.

Вайнона потяглася в кишеню, дістала звідти жменю жетонів. І коли передавала їх Люку,