Стівен Кінг - Інститут

так? Певно, дуже сильний, мочиться він у ліжко чи ні. У нього досьє без рожевих наліпок.

— Так і є. — Люк продовжив мішати лід совочком.

— Ну, він правий. Мого хлопчика всиновили через церкву, одразу як він народився. Я хотіла його собі лишити, але пастор і мама мене відмовили. Тобі справді небайдуже, Люку?

— Так.

Справді небайдуже, але розводити довгі розмови — погана ідея. Вони, може, і не чують, та можуть бачити.

— Коли в мене почала боліти спина, я вирішила, що маю знати, що з ним сталось, і я дізналась. За законом не можна розголошувати, куди потрапляють такі діти, але церква веде записи ще з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого, і я добула комп’ютерний пароль. Пастор тримає його під клавіатурою в приході. Мій хлопчик живе всього за два міста від мого, у Вермонті. Закінчує старші класи. Хоче ходити в коледж. І про це я дізналася. Мій син хоче в коледж. Ось для чого ці гроші, а не на оплату боргів того брудного собаки.

Вона витерла очі рукавом — швидкий, майже непомітний рух.

Люк зачинив автомат і випрямив спину.

— Не натруджуйте спину, Морін.

— Не буду.

А якщо це рак? Люк знав, що саме так вона і вважає.

Він уже розвертався, коли Морін торкнулася його плеча й нахилилася. З рота погано пахло. Запах хворої людини.

— Моєму хлопчику не треба навіть знати, звідки ті гроші взялися. Але вони йому потрібні. І ще, Люку. Роби як вони тобі кажуть. Усе роби. — Вона повагалася. — І якщо захочеш про щось таке з кимось поговорити… говори тут.

— Я думав, є ще інші місця, де…

— Говори тут, — повторила вона і покотила свій візок коридором у той бік, звідки прийшла.

19

Повернувшись на дитячий майданчик, Люк із подивом побачив, що Нікі грає в «коняку» з Гаррі Кроссом. Вони сміялися, штовхались і лаяли один одного так, наче дружать із першого класу. Гелен сиділа за столиком і грала з Ейвері в «п’яничку» на дві колоди. Люк присів біля неї і спитав, хто виграє.

— Важко сказати, — відповіла Гелен. — Минулого разу Ейвері мене побив, але зараз у нас рівні шанси.

— Вона думає, що це нудно до всирачки, просто чемно поводиться, — вставив Ейвері. — Правильно, Гелен?

— Так воно і є, малий Крескіне[65], так і є. А після цього ми зіграємо в «оладки». І тобі це не сподобається, бо «оладки» я відвішую нівроку.

Люк роззирнувся, аж раптом у серці тривожно кольнуло. Перед очима розквітла ескадрилья примарних цяток, вони з’явилися й одразу щезли.

— Де Каліша? Її ж не…

— Ні-ні, нікуди її не забрали. Вона просто приймає душ.

— Люкові вона подобається, — оголосив Ейвері. — Прям дуже подобається.

— Ейвері.

— Що, Гелен?

— Про деякі речі краще не говорити вголос.

— Чом?

— А чом ти не прийшов, як місяць зійшов? — Раптом вона відвела погляд. Прочесала пальцями своє двоколірне волосся, може, щоб приховати, як губи тремтять. Якщо так, то в неї не вийшло.

— У чому річ? — спитав Люк.

— Чому б тобі не запитати в малого Крескіна? Він усе бачить, усе знає.

— Їй градусник у дупу запихали, — відповів Ейвері.

— А-а, — сказав Люк.

— Атож, — мовила Гелен. — Нічогеньке таке, блядь, приниження.

— Наруга, — додав Люк.

— Але така солодка й бажана, — сказала Гелен, і вони обоє розсміялися.

Гелен сміялася зі сльозами на очах, але сміх — це завжди добре, і спромогтися на нього тут — справжній скарб.

— Не розумію, — сказав Ейвері. — Як градусник у дупі може бути солодкий і бажаний?

— Солодкий, це якщо лизнути кінчик, коли вже ді­стали, — сказав Люк, і вони всі аж заревіли.

Гелен ляснула по столу, і карти розлетілись навсібіч.

— Ой Божечки, я зараз упісяюсь, фу, як гидко, не дивіться!

Вона помчала геть і мало не збила з ніг Джорджа, який щойно вийшов надвір, наминаючи цукерку з арахісовим маслом.

— Що з нею таке? — спитав Джордж.

— Упісялася, — мимохідь повідомив Ейвері. — Я теж сьогодні ліжко обпісяв, тому я її розумію.

— Дякую за інформацію, — усміхаючись, відказав Люк. — Ходи погуляй в «коняку» з Нікі й новеньким.

— Ти здурів? Вони завеликі, і Гаррі мене вже раз штовх­нув.

— То йди пострибай на батуті.

— Набридло.

— То все одно йди пострибай. Мені треба поговорити з Джорджем.

— Про вогники? Які вогники?

«Малий химерний до всирачки», — подумав Люк.

— Іди пострибай, Ейвестере. Покажи, як ти вмієш передом беркицати.

— Тільки шию собі не скрути, — сказав Джордж. — А як скрутиш, я тобі на похороні заспіваю «Ти така гарна»[66].

Ейвері пару секунд незмигно дивився на Джорджа, а тоді сказав:

— Ти ж ненавидиш цю пісню.

— Так, — відповів Джордж. — Так, ненавиджу. Те, що я сказав, називається сатирою. Чи іронією. Я завжди їх плутаю. А тепер іди. Прикинься дверима і розчинися.

Хлопці подивилися вслід Ейвері, який поплентався до батута.

— Цьому малому десять, і якщо не брати до уваги сране ясновидіння, то поводиться він хіба що на шість, — сказав Джордж. — Оце хрінь.

— Ще й яка хрінь. Скільки тобі, Джордже?

— Тринадцять, — похмуро відповів Джордж. — Але нині почуваюся на сто. Слухай, Люку, вони ж сказали, що з нашими батьками все гаразд. Ти в це віриш?

Делікатне питання. Зрештою Люк мовив:

— Не… зовсім.

— А якби міг дізнатися напевно, то дізнався б?

— Не знаю.

— Я — ні, — сказав Джордж. — У мене і так скорбот по горло. А якщо ще й дізнатись, що вони… сам знаєш… я б зламався. Але не можу про це не думати. Ну, постійно думаю.

«Я міг би для тебе дізнатися, — подумав Люк. — Міг би нам обом дізнатися». Він мало не нахилився і не зашепотів Джорджу на вухо. А потім згадав, як Джордж сказав, що у нього і так скорбот по горло.

— Слухай, той тест на очі, — сказав Люк. — Тобі його робили?

— Звісно. Усім його роблять. Як і термометр у дупі, як і ЕЕГ, і ЕКГ, і МРТ і ЄЮЯ, і аналізи крові, і перевірки рефлексів, і ще купа різних радостей, що вони для нас припасли, Люкі.

Люк думав був спитати, чи бачив Джордж цятки після того, як вимкнули проєктор, та передумав.

— У тебе були судоми? У мене були.

— Нє. Але мене посадили за стіл, і цей мудило, той лікар із вусиками, показував мені фокуси з картами.

— Маєш на увазі, питав, що на них зображено.

— Так, це і маю на увазі. Я вирішив, що це карти Райна, напевно, мали бути вони. Мене на таких перевіряли за пару років до того, як я опинився в цій чарівній дірі. Тоді, як батьки дізналися, що я справді можу пересувати речі поглядом. Щойно вони переконались, що я не махлюю, як ото зі своїми вічними жартами, то їм захотілося дізнатися, що ще я можу, тож мене повезли до Принстона, де є ота штука під назвою «Центр дослідження аномалій». Чи була. Гадаю, вони вже закрились.

— Аномалій… ти серйозно?

— Ага. Мабуть, звучить якось краще за «дослідження паранормальних явищ». Узагалі-то — не повіриш — це був підрозділ на інженерному факультеті Принстона. Пара аспірантів