Марк Лівін - Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін

можуть послідовно відштовхувати близьких. Це ілюзія самостійності, яка тримає дистанцію все життя, щоб ніколи більше не стикатися з таким болем, який колись довелося пережити.

Люди з травмою прив’язаності й самі часом відчувають, що зводять навколо себе стіни: «Я не даю нікому ввійти у своє життя». У цьому випадку вони можуть навіть мріяти про близькість і сумувати за теплотою. Гортаючи інстаграм, заздрити тим, хто має крутих друзів, або ж із захопленням дивитися фільми про теплі романтичні взаємини. Але водночас бути геть не спроможними побудувати такий контакт.

Якщо ви раптом під час читання цього тексту запідозрили в себе травму прив’язаності, ось що радить психологиня Надія Табакова:

Виявити її можна самостійно. Дізнатися про події з дитинства, зіставити їх із психологічною теорією. Але таку травму неможливо самостійно вилікувати. Ви опинитеся у глухому куті — будете звинувачувати маму, злитися, плакати, дасте нове пояснення невдачам: «Я така, бо мама віддала мене бабусі на два місяці, коли мені був рік!». Це максимум з того, що людина може зробити сама.

У психотерапії ми усвідомлюємо травму, а потім поступово трансформуємо себе: що мені робити, щоб навчитися приймати любов? До того ж ми вчимося відокремлювати й розрізняти теперішній страх, що нас покине кохана людина, від дитячого страху і травми покинутості. Зрештою, чоловік або дружина справді може піти, але це не становить реальної загрози нашому життю чи майбутньому47.

Історія Марка про Duron 700

На моїй вулиці було багато дітей. Її протяжність — кількасот метрів і понад 40 будинків, тож територію ми ділили умовно на «початок, середину та закінчення». І діти гуляли компаніями за цим самим принципом: хтось в одному кінці, хтось — у другому.

На той момент наша компанія складалася з трьох людей. Я та ще один хлопець жили в 19 та 21 будинках, а третій друг — у першому, на самому початку. З тим, який жив у 21-му, як мені здавалося, ми мали міцнішу дружбу, більше часу проводили разом, тому що були сусідами через паркан. У якийсь момент у нього з’явився комп’ютер — умовний Duron 700. Я мріяв потрапити до нього в гості й пограти, але він казав, що батьки йому не дозволяють нікого пускати.

Якось я вкотре зайшов до нього, щоб покликати гуляти. Він сказав, що грає і не вийде. Тоді я подумав: окей, піду до Андрія — і почимчикував на початок вулиці. Мені відчинила його бабуся (тьотя Владуся) і сказала: «Та його нема. Він в Олега, вони грають у комп’ютер».

Я розізлився та образився. Ми кілька днів не розмовляли, і я перестав з ними особливо дружити. Було неприємно почуватися якимось не таким. Я тоді не знайшов сил сказати їм, що в курсі ситуації, і почав дружити з іншими хлопцями (добре, що довжина вулиці це дозволяла).

А закритий гештальт у цій історії — у мене тепер є Playstation, і я можу грати скільки заманеться та кликати в гості на FIFA кого забажаю.

Відштовхування й побачення

Марк. Мені здається, універсальний досвід відштовхувань — це побачення. Наприклад, хлопець бачить в інстаграмі красиву дівчину, йому наче й кортить до неї. Але в його голові закріпився якийсь неприкольний шкільний до­свід: він почувався недостойним таких дівчат через якісь обставини (надто добре чи надто погано вчився, був невпевненим тощо). Він транслює ймовірне відштовхування на гіпотетичний сценарій побачення: «Я запрошу її, а вона мені відмовить».

Я згадую фразу «Вона з вищої ліги, чувак».

Ілля. Уяви, скільки побачень так і не відбулося, скільки осіб не отримали змогу дізнатися, що вони таки з вищої ліги. Це територія вразливості, де люди чекають, щоб хтось зробив перший крок. Можливо, тому тіндер став таким популярним. Там одразу є збіг і відчуття якоїсь безпеки: «О, я їй (йому) підходжу. Можна рухатися далі».

Марк. Я згадав ситуацію «інфаркт». Коли написав перший, старався бути креативним, дотепним, але не переходити межі. Повідомлення прочитали, але не відповіли!

Ілля. Я можу не тільки не отримати відповіді, а й не відповісти. Це нормально. Є люди, які переживають сильне відчуття провини, коли відштовхують інших, кажуть їм «ні». А є ті, хто просто не вміє відмовляти, у кого межі не вибудувані.

Марк. Я знаю випадки, коли побачення відбувалися лише тому, що комусь незручно відмовити. І виходить потім — людина, якій вчасно не відмовили, мучиться й думає: «Блін, що зі мною не так?», хоча справа не в ній.

Ілля. Варто визнати, що цей танець — неуникний. Але ситуації з побаченнями — хороша можливість помітити в собі травму відштовхування, про яку ми говорили. Наприклад, через ірраціональний страх «мені точно відмовлять», який робить контакт неможливим. Або відчуття стіни, що змушує відштовхувати й не дає наблизитися.