Артем Чапай - Авантюра XL

Щастя — це йти куди хочеш. Чи я чогось не розумію?

hardperder

Пробач на слові, Чапаю, але краще б ти картоплі зварив, у мене тут аж шлунок починає боліти, коли уявляю, як ти морквою напихаєшся.

37

на березі казкового озера розговорився

з мандрівним клоуном. він цілком відповідає

дорослим стереотипам про клоунів:

дуже сумний.

55-річний чолов’яга з Сальвадору.

ввечері я теж сумний,

особливо якщо починається дощ,

а я ще не знаю, де ночувати.

он учора спав, потай, наче злодій,

перелізши через перила

на балкон замкненого на сезон

будиночка в курортному містечку, —

просто щоб мене не було видно з вулиці.

і сумний неприкаяний клоун здався мені

дуже схожим на мене самого.

що я тут роблю?

зате вдень, за доброї погоди,

я думаю геть інакше:

у мене ж є все, що треба для щастя!

казкові краєвиди, вогняні вулкани,

океан, час від часу красиві жінки —

і свобода!

кілька днів ішов уздовж Тихого океану.

ніколи не думав, що досі є такі місця:

на кілометри, кілометри й кілометри — нікого.

на світанку найкраще:

рожево-блакитні величні хвилі,

білий туман і світле-світле небо.

купаюся голий в океані

й не відчуваю потреби володіти,

щоб насолоджуватися.

(з пізнішого щоденника)

січень 2007

Оскільки я начебто мандрівний філософ-початківець — акцент на слові «початківець», — дозволю собі поділитись одним філософським спостереженням. Тільки спершу наголошу, що не претендую, на відміну від багатьох однопрофесян, на жодну Істину: це мандри по суб’єктивну правду.

У Мехіко через велику висоту над рівнем моря у січні доволі прохолодно — як у нас наприкінці бабиного літа. І оце в будинку друзів лежу під теплою ковдрою. У сусідній кімнаті грає чудова музика. Читаю один із томів «Історії сексуальності» Мішеля Фуко. А на животі в мене спить чорний кіт.

І я зрозумів, що зовсім не треба, щоб кіт був мій, щоб диск із музикою, книжка, ковдра чи кімната були мої, для того щоб кайфувати. А головне, не потрібно намагатися подовжити цей стан. Момент не треба ловити — ним треба насолодитись і відпустити.

За годину кіт пішов у своїх котячих справах, за дві я скинув ковдру, завтра залишу книжку недочитаною, залишу цю кімнату й поїду далі.

Колись я намагався увічнити такий стан блаженства, як нинішній. Зі мною жила кицька, цілу зиму я читав вечорами під ковдрою — але зараз мені анітрохи не гірше. А здається, і краще. Летюча насолода — і перехід до інших справ, мрій, насолод, хай навіть клопотів — вони також життя, смак, запах, дотик.

Іду пити яблучний чай із лимоном і медом, а післязавтра вирушаю в напрямку Чіуауа (яке часом транслітерують «Чіхуахуа», проте там звука «х» нема ніхуа).

як відомо, Ґватемала — країна вулканічна.

а оскільки є сейсмічна активність,

я мусив наштовхнутися на таку штуку, як сірчане озеро.

на відміну від Мексики, де все розмаїто й далеко,

у Ґватемалі все розмаїто й близько.

кілька годин автостопа —

і після тридцяти п’яти градусів Тихого океану

я вже в холодних горах

(холодних як на тропіки: п’ятнадцять градусів).

у селищі Ікспако лежить сірчане озеро.

смердить, як йому й належить.

салатово-блакитна непрозора вода

булькає від газів.

а лише ж півдня перед тим

сидів над Океаном і,

як завжди, коли ностальгую,

співав Гімн України.

і коли дійшов до «…що ми браття козацького роду»,

раптом так запишався, що це ж і я козацького роду, ги.

це, мабуть, уперше на цьому терені

звучить Гімн України й «Ой на горі та й женці жнуть».

упіймав себе на тому, що сиджу в позі Мамая,

став думати про «рідний український індуїзм» (c).

а потім доперло: який же ж індуїзм?

(бо доти сприймав такий напівжарт за чисту воду.)

козаки ж бо тусувалися з татарами й турками —

от Мамай і сидить по-турецьки.

я повертався від океану човном

через канал, який відокремлює

прибережну смугу від решти материка.

ми пливли крізь прогалину,

утворену для пасажирського водного транспорту

поміж комишів і лілій.

припливає човен кілометрів за п’ятнадцять

убік від місця, звідки він вирушає.

і ми цілу годину не бачили берегів —

тільки комиші та лілії.

інші водяні коридори поміж рослинності

ведуть кудись в інші світи.

мені хотілося пливти там вічно.

(зі щоденника)

Часом я таки почуваюся, наче тварина в зоопарку. Здавалося б, ну що таке кілька відсотків неадекватів — але у твоєму суб’єктивному досвіді вони означають, що коли йдеш через місто, то разів тридцять почуєш: «ґрінґо! хей ю! гуд бай!» — і т. п. Часом просто так, а іноді трапляються й расисти.

Ги, якось дядько, що підвозив мене, зупинився в «екоресторані» — там у клітках ув’язнені тварини. І от ми там ходимо, але чомусь усі відвертаються від звірів і дивляться на біляву людину.

— Валеріє, дивись, пума, — каже тато дворічній дів­чинці. Але та й далі завороженим поглядом проводжає мене. Згадав, як у п’ятирічному віці в поїзді вперше побачив негра.

коли я повернувся на ферму,

інструментів так і не було.

Елеасар відмовився платити за простій,

хоча той відбувався з його провини.

я знову заповз в інтернет.

і яка тоді різниця, чи ти у Ґватемалі,

чи вдома — якщо сидиш

перед клятущим монітором?

почався депресняк.

38

(з інтернет-щоденника)

Зараз трохи кращий настрій, тож зібрався висловитися та розповісти страшну правду. Кілька днів тому до мене докотилася пущена не знаю ким чутка, наче я насправді не у Ґватемалі, а сиджу в Києві й усе оце вигадую.

Уявіть собі картину. Насправді:

— кинув Могилянку, жодного разу більше там не з’являвся;

— залишив роботу, поміняв квартиру;

— розпрощався з дівчиною;

— перед тим кілька місяців забивав їй баки листуванням із неіснуючими супутниками;

— листування це відбувалось англійською з домішками іспанської, якої, як стверджував, тоді не знав;