Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

М-да… Щось сильно перебільшив свою крутість. Із найближчого піддону навіть половина не зникла. А всього цих піддонів тут понад десяток. Трясця! Скільки тут бабла? Хоча, я ж не знаю обмінного курсу. Може, по внутрішньому курсу, пачка купюр з портретом Єлизавети ІІ за один срібний кредит іде? Подивимося, що Касперський скаже, коли ми цю частину знайдемо.

Все, годі милуватися, настав час і про справу подумати.

Переходжу до дверей, помічених застерігаючою табличкою і відчиняю їх. Аварійна сирена скрикує, ніби намагається приголомшити, тривожно блимає освітлення... Уколу не роблю, тільки захист надів. Нехай регенерація прокачується.

Усередині вже знайомий постамент. Але цього разу не порожній. Швидким кроком підходжу, хапаю валізку і бігом на вихід.

«Вітаємо! Вами частково виконано друге завдання у ланцюжку епічного квесту «Проект «Відродження»: «Знайдіть детонатори до анігіляційних мін». Прогрес 4/6»

Чудово. Ще один вдалий захід, і весь цей цирк можна закінчувати.

Порожню валізку закидаю назад, двері зачиняю. Тиша приємно пестить слух. Дивлюся стати. Здоров'я просіло на одну сотню. Дурниця… А що з регенерацією? Ще один рівень не дали. Мабуть, порахували, що не заслужив. Треба було довше перебувати всередині. Але, ні, дякую. Краще я сам себе ще ножем поколупаю. А від радіації, кажуть, можна стати імпотентом. І що мені тоді за кайф буде від довгого життя?

Випроваджую дівчат назовні і виходжу сам.

— Нічого? — чи то запитує, чи то стверджує Касперський.

Розводжу руками, мовляв, і радий би потішити, але нема чим.

— Коротше, — рубає рукою повітря поліцмейстер. — Треба зав'язувати з цими пошуками та розбиратися з Феліксом. Це точно він забрав гроші.

— Згоден. Але... Я б ще хоч один бункер перевірив.

— Навіщо? І так все зрозуміло.

— Не знаю… Назви це передчуттям… А от якщо й цього разу пустушку витягнемо, тоді займемося Феліксом.

— Добро… — дивиться на годинник Касперський. — До темряви ще три години. Встигнемо. Є тут неподалік один. Завантажуйтесь.

— Лео, може, ну його? — підсідає до мене Сашка. — Тобі ж не везтиме нескінченно. Сам бачиш, охорона все серйозніша. Я й так дивуюсь, що тобі вдається з ними справлятися. А якщо наступного разу не зможеш?

— А що робити? Без чистих документів мене за першої ж перевірки Хантерам здадуть. Та й вам не поздоровиться. Потерпи ще трохи. Я дещо придумав. Вір мені. Скоро все закінчиться, і ми заживемо тихо та спокійно. Вдалині від усіх турбот і печалей.

— Я вірю… — Сашка притулилася до плеча і заплющила очі.

Оленка до розмови прислухалася, але не встрявала. Лише дивилася уважно. Очевидно, щось обмірковуючи та зважуючи.

До чергової галявини їхали хвилин двадцять.

— Залишайтеся в машині, — звелів дівчатам. — Я швидко. Тільки подивлюсь. Якщо буде щось серйозне, обіцяю, що не полізу. Залишу на завтра.

Двічі надихнувши мене енергією, дівчата, схоже, теж втомилися. Тож не заперечували. Тільки зажадали ще раз пообіцяти, що не ризикуватиму. Пообіцяв. Важко, чи що? Тим більше, що я сам так планував.

Двері відкрилися. Іду всередину, подумки молячись, щоб пощастило. Мені сьогодні більше не потрібні жодні сюрпризи. Хочу порожній бункер.

Кажуть, якщо чогось дійсно сильно побажати, доля йде назустріч. Дурниці… Скільки в цьому житті я мав таких бажань. Особливо коли помирав з голоду. І ніякий ангел-охоронець навіть скоринки хліба не підніс. Та що там хліба — склянку води не подав. Але сьогодні мої молитви кимось були почуті. У цей бункер не ступала нога людини з тих пір, як він був побудований.

Швидко спускаюся на другий рівень. Для очищення совісті перевіряю двері зліва. Міг і не заглядати, на них навіть знаку попереджувального не було. Але так надійніше. А раптом? Прошляпити легко.

Тепер приміщення праворуч. Очікувано, пусто. Нічого це ненадовго. Підходжу до стіни кута і вивалюю під нею всі паперові гроші, які були прихоплені з попереднього сховища. Розсипом купа виглядає набагато солідніше, ніж акуратно складена. Якби не склад у колишньому бункері, сам би вирішив, що більше не буває.

Для достовірності матеріалізую жменю золота і висипаю його зверху. Ще одну, вже срібла — у сусідній кут. Щоб не одразу в очі впадало. Типу, розсипалися.

Тепер дві пачки в руки і наверх.

Касперський нервово міряє кроками галявину. Побачив мене, сіпнувся назустріч. Погляд падає на упаковки купюр, і він нервово ковтає слину.

— Знайшов? — сипить враз охриплим голосом.

— Тільки це… — простягаю гроші поліцмейстерові. — Зате багато… Ціла купа.

— А золото? Золото бачив?

— Золота немає, — хитаю головою, але Касперський мене вже не чує, а біжить до бункеру. Пірнає в отвір і тільки перестук підборів бетоном доноситься назовні.

— Все добре? — висовується з бусика Сашка.

— Чудово.

— А куди рвонув наш пан поліцмейстер? — цікавиться Олена.