Оксана Мрійченко - Кохання проти субординації, Оксана Мрійченко

— Я теж не хочу нічого від тебе приховувати.

Їх розмова була перервана гучним дзвінком мобільного телефону Дениса. Він дістав його з кишені та побачив, що телефонує Вікторія. Денис відповів на дзвінок:

— Алло!

— Денис! Нарешті я додзвонилася тобі! — емоційно почала Віка. — Де ти? У тебе телефон був поза зоною покриття мобільного оператора.

— Я був за містом, там не дуже хороший зв'язок. Що трапилося, Віко?

— Людмилі телефонував генеральний директор «Дорстона». Він дуже хотів поговорити з тобою. Тебе не було на місці, Світлана Єгорівна на лікарняному, тому Людмила перемкнула дзвінок на мене.

— І чого ж він хоче?

— Він сказав, що ти був у них в офісі сьогодні та відкликав нашу пропозицію по рекламі для «Дорстона»! І він просить, щоб ти прийняв його завтра в «Цитрусі». Хоче поговорити про відновлення співпраці.

— Он як! Тоді Андрія Володимировича чекає розчарування. Я вже сказав йому сьогодні, що не співпрацюю з мерзотниками.

— Так це правда?! Ти дійсно відкликав нашу пропозицію?

— Так, це правда, Віко.

— Але чому?! І хто такий Андрій Володимирович?! Мені телефонував Володимир Вікторович. Денисе, я нічого не розумію... — вимовила Віка.

— Почекай, так тобі телефонував Володимир Вікторович? — Денис зробив паузу та уважно подивився на Каріну, яка теж здивовано округлила очі.

— Так, він так представився. Він казав щось про вибачення і просив про зустріч із тобою...

— Віко, а Володимир Вікторович не залишив свій контактний номер телефону?

— Залишив...

— Будь другом, продиктуй мені його.

— Добре, записуй.

Денис поспіхом дістав із кишені ручку, а Каріна простягла йому паперову серветку. Він записав номер і подякував Вікторії.

— Денисе, а де ти взагалі? Тебе з обідньої перерви ніхто не бачив, а Антон сказав, що ти забрав Каріну та поїхав у «Дорстон».

— Так і є. Ми з Каріною були у них в офісі.

— А ти знаєш, що Каріна досі не повернулася в офіс?! Наскільки розумію, зустріч у «Дорстоні» давно закінчилася, але помічниця Світлани Єгорівни вирішила не повертатися на своє робоче місце. Мабуть, сильно розслабилася без своєї начальниці!

— Віко, заспокойся, — засміявся Денис. — Каріна зараз зі мною.

— Що?! — Вікторія відчула, як її серце стрімко впало кудись вниз.

— Так, Віко. Ми з нею не встигли пообідати сьогодні, тому заїхали перекусити. І ми не планували сьогодні повертатися в офіс. Дякую, що повідомила мені про дзвінок Володимира Вікторовича. Зустрінемося завтра. Бувай!

Вікторія не змогла нічого відповісти йому, тому мовчки поклала слухавку. Вони з Каріною зараз вечеряють удвох. А до цього провели удвох півдня, невідомо де. Денис сказав, що був за містом. Якого біса вони там робили? І чому він так несподівано поїхав у «Дорстон», та ще й з цією секретаркою? Питань було більше, ніж відповідей, але Вікторія ясно відчула одне — сьогоднішній день став початком нового етапу відносин між Денисом і Каріною. І ця думка доводила її до сказу.

— Володимир Вікторович телефонував у «Цитрус»? — поцікавилася Каріна, коли Денис відклав телефон.

— Так. Віка каже, він хотів зустрітися зі мною. Хоче поговорити про відновлення співпраці?

— Що?!

— Так, я теж здивувався.

— Ти зустрінешся з ним?

— На відміну від Андрія, його батько завжди викликав у мене повагу. Мені здається, що я повинен з ним зустрітися та поговорити. Але якщо він приведе з собою цього мерзотника... Я за себе не відповідаю.

— Денисе, будь з ними обережніше. Хто знає, що вони задумали?

— Не хвилюйся, — посміхнувся їй Денис. — Я хочу тільки почути, що скаже мені Володимир Вікторович. Мабуть, зателефоную йому прямо зараз.

Він знову взяв у руки телефон і почав набирати номер, який продиктувала йому Вікторія. Через кілька гудків у слухавці почувся голос Володимира Вікторовича:

— Алло!

— Доброго вечора! Володимире Вікторовичу, це Тарасевич Денис, з рекламної компанії «Цитрус». Мені сказали, що ви хотіли поговорити зі мною?

— Денис Олександрович! Дякую, що передзвонили! Я вже збирався особисто їхати до вас, але мені сказали, що вас немає на місці.

— Так, я зараз не в офісі.

— Денисе Олександровичу, я дізнався про те, що трапилося сьогодні... — Володимир Вікторович зробив паузу. — Мені б хотілося зустрітися з вами... Я розумію, що можливо ви не хочете мене бачити... Але дозвольте мені хоча б особисто попросити у вас вибачення.

— Добре, вам буде зручно заїхати в «Цитрус» завтра вранці? До обіду я буду на місці та зможу вас прийняти.

— Так звісно! Я приїду з самого ранку.

— Домовилися! Я буду вас чекати.

— На все добре, Денисе Олександровичу.