Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Нехай стоїть, не викидати ж тепер. – відповів якомога спокійніше. Вочевидь, ця дівчинка мала на меті витягнути з нього почуття на які був не здатний.

За вечерею Любомир не промовив жодного слова. Увесь в собі. Недоступний та замкнений. Не міг же якийсь звичайний вазон викликати обурення і повернути його у звичний стан. Чи міг?

– Слухай, якщо тобі не подобається фікус, я приберу його.

– Я ж сказав, що все гаразд. Хоча слід було питати до того, як приволокти його сюди.

Любомир прибрав зі столу свою брудну тарілку, втративши остаточно настрій.

– Я спатиму сьогодні у вітальні. Сподіваюсь, у моїй спальні все залишиться, як було до цього? – зиркнув з-під лоба, але все ж з легкою посмішкою на губах.

Мар’яна кивнула, не розуміючи, як поводитись з цим напрочуд важким чоловіком. Через якийсь нещасний вазон він вкотре відштовхнув її. Складалось враження, що він тільки й шукав причини, аби зачинитись від неї.

Мар’яні ніяк не вдавалось заснути, навіть муркотіння Рудого не допомагало, і узагалі впустити сюди кота було її черговою помилкою. Мир розлютиться, адже він ніколи не дозволяв чотирилапому переступати поріг своєї спальні. Вона обережно взяла кота та вийшла з кімнати, аби перекласти його на килимок біля каміна. Любомир напівоголений спав на дивані. Його рівне дихання свідчило про спокійний сон, що траплялось рідко. Мар’яна, мов заворожена сіла на край дивану та провела долонею по животу, що здіймався догори, а потім до низу.   

– Підглядаєш, як я сплю? 

Дівчина аж сіпнулась від неочікуваності почути голос Мира, але руки не прибрала, натомість почала вимальовувати тілом круги.

– Так. Я б сказала, топчусь по мінному полю. 

– І, що? Не боїшся? – накрив своєю долонею її руку. В жар кидало вже двох.

– Як бачиш, ні.

– Не грай зі мною.

– Я не граю, а лиш хочу, щоб ти дозволив залишитись.

Попри власні табу, дозволив, бо вже не міг думати ні про що інше.

А на ранок все знову повторилось, самотня в просторій квартирі човгала коридором в пошуках якихось розваг. На роботу з’являтись з розбитим обличчям не пасувало, тому Мар’яна вимушена була взяти лікарняний, ще й довелось пропустити пари в університеті. Аня з Єгором точно б подумали, що синці, то діло рук Любомира. 

Сьогодні чомусь було важко на душі. Стіни тиснули, а тиша дратувала. Відчуття було таке, наче її знову ув’язнили в будинку. Ця інтер’єрна бездоганність, вилизана до блиску чистота, доводили до якогось божевілля. Вирвавшись з бруду та бідності мала б радіти, а натомість почувалася незатишно. Бісовий внутрішній конфлікт привів до дверей Мирового кабінету. Ніби помазано було в місці, що було під забороною. Мар’яна увійшла до середини, збагнувши, що тут почувається по-особливому спокійно. Ніби знаходиться в безпеці, якої зазвичай ніде не відчувала. Вона вмостилась на м’який диван, що стояв в лівому кутку й на мить заплющила очі. Ось вона мить – умиротворення. Втім, Рудий не розбирався в таких тонкощах, як медитація чи розслаблення, скочивши Мар’яні на коліна, порушив ідилію.

– А ти, виявляється бешкетник. – притулила кота до себе, не уявляючи без нього своїх буднів. – Дивись, що ти накоїв. – поглянула на коробку, що перевернулась під дією стрибка вухастого. Її увагу привернули знімки та картки, що повипадали звідти. Тільки-но Мар’яна впізнала на фото Мира, що обіймав молоду дівчину, заборона нічого не торкатись миттєво випарувалась. Під дією спокуси вона підійшла до коробки та витягла один зі знімків на якому була зображена дівчина. Той самий колір волосся, що і в неї, поодинокі веснянки на обличчі робили дівчат між собою доволі схожими. Мар’яна відчула холод по спині, коли на звороті прочитала написане ім’я. 

Ніка.