Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

— Міросю, зроби кави, — награно спокійним голосом попросила сестру. — Не бійся. Ми, чесно, тільки поговоримо.

Коли Міша з сестрою зникли на кухні, я кинула на Діму допитливий погляд. Мовляв, і що далі? Але колишній так і продовжував стояти навпроти мене, ніби скануючи кожен міліметр шкіри.

— В тебе є дитина?

Майже контрольний в голову. Сухо і коротко, наче інспектор на бухгалтерській перевірці.

Я сторопіла, втративши дещицю колишньої сміливості. Ошпарена питанням свідомість навіть не могла вигадати нічого, що йому одразу відповісти.

— Вона моя? — з натиском запитав Діма, сприйнявши моє мовчання як позитивну відповідь. — За строками виходить, що так.

—Ні, — хитнула для переконливості головою. — Не твоя. Від іншого хлопця.

— М, зрозуміло, — тільки і вимовив колишній. — Ну і чудово.

І це все? Він так з легкістю повірив мені?

— Не хотів би я від тебе дітей, — Діма повільно протягнув, ніби пояснюючи свою реакцію.

Гіркота обурення обпалила розум. Сльози без дозволу скотилися по щоках. Я ледве втрималася, щоб не висловити йому все. Що я йому зробила такого? Чим заслужила таке ставлення? Мудак кінчений. Як був, так і залишився.

І добре, що не хоче дітей.

Не заслуговує Діма такого сина, як Єгорка. Він тільки мій. І нічий більше.

— А далі… кгхм, — недбало витерла обличчя, — ...а далі що буде?

— А далі, як і планували. Весілля. Гості. Тільки ти тепер сидітимеш під замком. Якщо не цінуєш хорошого ставлення.

Я нервово обхопила себе за зап'ястя, до болю впиваючи нігті в ніжну шкіру, і вимогливо подивилася Дімі в очі.

— І довго нам так жити? Навіщо тобі все це? — надламаним голосом уточнила.

— Не знаю, — колишній байдуже повів плечима. — Скільки потрібно. Доки все не заспокоїться.

— А точніше? Місяць? Два? Рік? 

— Злато, блд, скільки потрібно! Я ж сказав.

Я стиснула зуби, придушуючи бажання нагрубіянити у відповідь. Не у тому становищі я зараз перебуваю.

— Треба було залишити тебе з діркою в довбешці, сконати у лісі. І проблем би не було. На інше ти не заслуговуєш.

— Та що я такого тобі зробила??? — вилетіло в мене гучне. — За що ти мене так ненавидиш? Це я маю на тебе гніватися! — я відразу прикусила собі язика за те, що не стрималася.

Діма миттєво змінився в обличчі. Жорстку лінію його рота спотворила жахлива усмішка. І він неквапливо закрокував до мене.

Моє серце пішло на спринтерські перегони. Паніка затопила свідомість.

Подумки я вже десять разів себе налаяла за надмірну емоційність. Ну чому я не можу промовчати, коли це так потрібно?

— Ти ще питаєш? — нахилившись, Діма з обуренням гаркнув. — Ти ще блд питаєш?

Усі слова, що крутилися на язиці, я проковтнула від страху. Що за реакція така? Він хворий чи що?

Звичайно, питаю. Адже я нічого не розумію.

— Злато, ти і твій улюблений татусь…

Музичний перелив дверного замку перервав гнівну промову Діми, і я забула як дихати. Тому що відразу зрозуміла, хто це прийшов. Якщо колишній побачить сина, він все зрозуміє. Адже він його маленька копія. Навіть маленька родимка над бровою така ж сама, як в Діми.

— Хто це? — колишній боязко озирнувся.

— Олена, — я промовчала про сина і усім єством бажала, щоб помічниця пішла. Хоч би пішла. Нехай ще погуляє на вулиці. Ну, будь ласка.

А Олена, як за законом підлості, почала відчиняти двері своїми ключами. Діма різко схопився за рукоятку пістолета, прихованого за пояс штанів, але я інстинктивно не дозволила витягнути його. Щільно притиснувшись до колишнього.

— Дімо, не треба, — пробурмотіла благання. — З нею мій син.

— Матусю, — радісний крик Єгорки рознісся луною по коридору. — Ти вдома!

Глухо застогнавши, я закрила очі і ледь не розревілася від усвідомлення, що це кінець.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно