Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 12.2.

— Матусю, а це хто?

Губи Діми викривила недовірлива усмішка, ніби він побачив за мною маленького привида, а не дитину, але так само швидко він повернув собі незворушний вигляд. Реальність здавалася спотвореною, все відбувалося дуже швидко і водночас з дивним уповільненням.

— Він не твій, — розгублено видушила, розуміючи, що взагалі не чую власного голосу, — не твій, — з натиском повторила.

Нічого не розуміючи, я різко відвернулася від Діми. Завжди балакуча Олена стояла біля дверей і, притискаючи до грудей сумочку, тільки голосно дихала.

Я підбігла до сина і, підхопивши його на руки, уклала в міцні обійми. Стиснула сильно, ніби боялася, що в мене його зараз заберуть, і вдихнула його солодкий запах. Він пахнув молочною кашею з ваніллю, тією, що дають на полуденок в дитячому садку. Такий рідний і найулюбленіший. Як же я скучила. Нікому його не віддам.

Очі защипало від підступних сліз. І що ж мені тепер робити?

— Матусю… — Єгорка злегка відсахнувся від мене і з дитячою зацікавленістю оглянув усіх. — А хто це?

— Ем…це мої друзі, синку, — не вигадала нічого розумнішого. — Вони скоро підуть.

Хоча, я взагалі у цьому не була впевнена.

— О, Диме, а малий точно твоя копія, — як судовий вирок пролунав за спиною голос Міші. — Диви. Навіть ДНК-експертизи не потрібно. Ніби відксерили тебе і зменшили в розмірах.

Хотілося заволати щосили, щоб він замовк і не смів порівнювати мого сина з Дімою. Він йому не батько. Він йому взагалі ніхто. Нехай тільки спробує пред'явити права на Єгорку, я за себе не ручуся. Колишній страх і невпевненість поступилися місцем інстинктивному бажанню захистити і сховати від небезпеки свою дитину.

— Він схожий на мого нареченого, — грізно прочеканила, зустрівшись з обважнілим поглядом Діми. — В вас типажі просто схожі.

— Злато, а він що не знає? — сестра вирішила втрутитися в розмову, ніби ми тут одні, і ніхто нас не чує. — Не знає, що Єгорка від нього? А весілля навіщо… я думала… я щось нічого не розумію…

Господи, і хто її тільки просив?

— Міро, мовчи!

— Злат, ну ти ж сама казала, — ніби за змовою, Олена подала несміливий голос, — що Діма — його батько.

Вони навмисно чи що? Навмисно вирішили розкрити мою таємницю? Навіщо? 

Я видихнула і притиснула долоню до губ. Потрібно щось терміново вигадати. Зіжмакані, хаотичні думки заполонили голову, але нічого тямущого на думку не спадало. Та й марно. Виходить, сенсу брехати більше немає.

— Як тебе звати? — не даючи можливості пояснити, Діма наблизився впритул до нас і, схиливши голову, уважно розглядав мого сина. Мого маленького Егорку, мого...

Судомний вдих болісно обпалив легені, і я ледве стримала схлипування. Ні. Він не забере від мене сина.

Син деякий час мовчав, очевидно, розмірковуючи, чи варто відповідати. Звісно, вся ця ситуація налякала його. Але через кілька секунд неохоче пробурмотів:

— Єгор, точніше, Єгор Сергійович.

Діма сухо гмикнув. Він зрозумів, що я дала синові по-батькові мого тата.

— А мене Діма, — колишній по-чоловічому простягнув до нього руку. Єгорка знову завагався, але все ж подав у відповідь свою долоньку.

— Ти маму ображав? Чому вона така сумна?

Син сердито нахмурив брови, і маленьку родимку, успадковану від Діми, стало помітно ще більше.

— Ніхто твою маму не ображав, — колишній примирливо підняв руки і багатозначно подивився на мене. — Вона сама кого хочеш образить.

— Неправда, — Єгорка з погрозою стиснув крихітні кулачки, — моя мама — хороша!

Мені захотілося застогнати вголос від безсилля. Хотілося побудувати машину часу і повернутися на кілька днів назад, щоб не піти в той чортовий ліс. Не зустріти там Діму. І назавжди приховати від нього факт присутності дитини.

Але на жаль. Це були лише мої фантазії. Реальність вимагала якихось дій. Але що робити я теж не знала.

Серце набатом калатало в грудях, а душу вивертало від страху і нерозуміння, що буде далі. Виникла пауза затягувалася, але ніхто не наважувався перервати це важке мовчання.

— Гаразд, — нарешті Діма зітхнув і незаперечним тоном додав: — Збирайтеся. Злато, бери дітей. Нам треба їхати.

— К-куди? — я відразу підібралася, вдивляючись в його обличчя. Що він замислив?

— Додому, — мов і не було нічого, Діма запхав руку в кишеню піджака і, витягнувши карамельку, віддав її Єгорчику. Синочок миттєво насупився і подивився на мене, чекаючи на дозвіл.

— Бери, — коротко відповіла і перевела допитливий погляд на Діму. — Ми вже вдома. Навіщо нам кудись їхати? — не знаю, чого я хотіла досягти цим питанням. Мені просто було страшно. Не за себе. За Єгорку. І язик від страху працював швидше за мозок.

— Злато...

По обличчю колишнього ледь не пройшлася гнівна судома, але він відразу ж повернув собі неупереджений вигляд. Видно було, що він тримається з останніх сил, щоб не вибухнути від гніву. Діма стиснув зуби і оманливо вкрадливим тоном промовив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍