Софі Бріджертон - Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон

Тоні Соретті в житті відрізнявся від знімків, які я раніше бачила. Він був не просто вродливим популярним покидьком, він дійсно випромінював якийсь хижий магнетизм, він по-тваринному вабив і цьому складно було опиратися, та я була певна — я зможу, варто йому тільки заговорити до мене, варто лише почати залицятися, і все, ці дикі чари зникнуть, а переді мною лишиться звичайний ненаситний хтивий самець, і я, дівчина, що відчайдушно намагалася поки утриматись на плаву, здатна з ним впоратись.

Насправді я ненавиділа цю частину знайомства, співбесіди, оглядин… Як це не назви, я все одно почувалася кобилою на ринку. З дуже обмеженим колом покупців.

Ага, до Джаспера мене хотіли не так вже й часто, а він, як виявилося, хотів аж занадто, за що й отримав учора по пиці.

Іншим потенційним босам я не подобалась. У когось банально не відповідала фантазіям, хтось очікував від мене більшої легковірності й завзяття у першу ж зустріч, а дехто дійсно був не в захваті від мене й від того, як я прибираю й прощався зі мною після кількох робочих днів.

Тож Тоні Соретті був кимсь на кшталт моєї останньої надії перед остаточним розпачем, і це вже говорить багато про те, наскільки кепські в мене справи, бо надія і цей чувак — цілковито протилежні за змістом, клянуся.

Потім кутик його рота смикнувся й поповз угору — Тоні ліниво посміхнувся й провів долонею по синьому оксамиту, ніби пересвідчуючись, що моя увага прикута виключно до нього. Та на кого ж іще було дивитись у цій порожній вітальні?!

І попросив м’яким делікатним голосом:

— Ти не могла б роздягнутися, якщо твоя ласка.

Зізнаюся, ось тут він мене спантеличив.

Я готувалася почути зневажливий наказ, якось же він допікав, окрім свого члена, що пхав у них, іншим дівчатам з агентства, а він не просто мовив до мене як до рівної, це скидалося на якесь вабливе благання, ніби він намагався змусити мене саму схотіти скинути перед ним одяг, схотіти похизуватися своїм тілом.

Цього вистачило, щоб його лагідний неочікуваний тон прокотився вздовж мого хребта хвилею рішучості і якоїсь незбагненної потреби проявити себе.

Я ніколи не влаштовувала з цього вистави. Ніколи. Знала, що не подіє, що не підвищить ані платню мені, ані мене в очах майбутнього боса, до того ж я майже безробітна покоївка, не стриптизерка.

Та футболку я скинула неквапливо. Повільно оголила живіт, груди, сховані під еластичними трикутниками спортивного бюстгальтера, й потім нарешті вивільнилася від неї, розтріпавши волосся.

Соретті підібгав губи. Певно, побачив не те, на що сподівався. Проте й далі допитливо дивився на мене, просто вже не очікував приємних напівпрозорих мереживних несподіванок у мене під джинсами.

І я його не розчарувала.

Знявши кросівки, стягнула джинси, вже не викаблучуючись особливо, а коли підняла очі на Соретті, ледь не розреготалася.

Його гарне скульптурне обличчя викривилося від чистесенького жаху. А ще він здригнувся. Я це помітила.

Минула хвилина, а майбутній бос усе ще споглядав на мене так, ніби до моєї дупи приклеївся слон, який закривав йому увесь огляд, а насправді то були лише бавовняні шортики з написом «Ти щасливчик». На мить мені стало цікаво, чи він колись іще бачив дівчат у подібній білизні, чи знімав її з них? Судячи з його реакції, навряд.

— Ну то що, пане? — знизала я плечима й по-діловому вперла руки в боки. Сенсу сором’язливо закриватися й ховатися не було, хоч я і почувалася трохи ніяково.

Від мого зухвальства він нібито трішки отямився.

Чорні, немов глибини самого пекла, гріховні, порочні, сповнені усіляких злочинів й неподобств, очі знову прокотилися моїм тілом. Тепер вже повільно, без поспіху, навпаки, з цікавістю вивчаючи усі мої принади й вигини.

— Називай мене Тоні.

— Елізабет, — у відповідь відрекомендувалася я. Він достоту знав, як мене звуть, та я хотіла проявити себе як чемна вихована особа. Поки він мене не найняв, потрібно постаратися.

— М-м, ні, — заперечив Соретті, наморщивши носа.

О, почалось! Нарешті! Мені ж заздалегідь було відомо, що він схиблений бісів син, і тепер я дізнаюся, що з ним не так.

— Та ні, саме так.

Він похитав головою й потягнувся до пляшки вина, що стояла на кавовому столику зі стільницею, зробленою з попелястого скла. Поряд я помітила замість тарілки товсту дошку з грісіні, оливками, шинкою й сиром. Та два келихи.

Соретті наповнив обидва. Я ковтнула слину, не тому, що була голодна, просто передчувала, що зараз щось станеться. Певно, чергова перевірка.

— Ясна річ, тебе звуть Елізабет. Та це так офіційно. Ніхто ж не називає мене Ентоні. Окрім татка. А нам мешкати разом, бачитись щодня… Потрібно щось простіше. Ліз? Ліззі? Лізбет? — він лукаво споглядав на мене. Й гадки не маю, чого він очікував. Що я вибухну від невдоволення? Чи буду плескати в долоні від захвату? Та я ж не дурепа якась, тому лише байдуже здвигнула плечима. — Чи, може, Бесс? Здається, так в давнину також скорочували твоє ім’я.

— Нехай, — якщо він на щось натякав, я цього не зрозуміла.

— Ходи посидь зі мною, Бессі, випий трохи вина.

Соретті поплескав по канапі поряд з собою. Та розправив плечі. Чорна сорочка натяглася на м’язах й розійшлася трішки вгорі, біля його горла, де ґудзики лишалися розстібнутими. Я помітила якийсь ланцюжок в нього на шиї. А ще дрібку темного волосся, більша частина котрого ховалася нижче під тканиною.

Гаразд, оцей натяк мій мозок опрацював ліпше.

Й мене обсипало холодом.

— Добре, Т-Тоні, посиджу, — погодилась я, запнувшись. Коли я простувала до нього, відчувала, як дубіють ноги. Опинитись віч-на-віч, так близько, з хтивим незнайомцем, в одній білизні, нехай й непоказній, після учорашнього… Звісно я дещо напружилась.

Коли я, опустившись на диван, узялася за ніжку келиха, мої пальці тремтіли.

Мабуть, Соретті завважив це. Тому відсунувся трохи далі, даючи мені більше вільного простору. За це я була йому вельми вдячна, та все одно не втрачала пильності. Може, він взагалі зробив це заради своєї безпеки — певно, Летті попередила його, що я кицька з пазурами.