Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Мені було байдуже. Головне — дотягнутися до телефону та з’єднатися з Назаром.

Пам'ятаю, як нарешті торкнулася шорсткого екрана, як під подушечками пальців захрумтіли уламки розбитого захисного скла.

— Ні, ні, ні, — волала я.

Телефон ожив у моїх руках, щойно я підняла його з підлоги. Я впізнала світлину чоловіка навіть по шматочках екрана, які ще працювали. Але як не тиснула пальцем по сенсорній поверхні, ніякої реакції апарата не було.

— Дякую, — виринувши з моторошних спогадів, шепочу я. — Дякую, — повторюю трохи голосніше та повертаю голову у бік Мар'яна.

Шок від того, що сталося, поступово відступає, до кінцівок повертається злагодженість дій. Навіть вдається випити трохи чаю, без страху обварити свої худі коліна.

— Нема за що, — поправивши подовжений чуб, відповідає мій рятівник. — На моєму місці так зробив би кожен.

— Сумніваюся, — гірко посміхнувшись, дивлюся на те, що відбувається за вікном. — Не всі чоловіки готові втратити хорошу роботу, заради порятунку якоїсь малознайомої моделі.

— Та краще голодом морити себе, ніж з ким попало їсти, — імітуючи мудрого  філософа, промовляє Мар'ян. — Мені, якщо чесно, не надто сподобалося асистувати цьому пихатому індику. Я мав намір цього вечора повідомити йому про своє звільнення, але вийшло як вийшло. Шкода правда, що все так спонтанно трапилося, що я навіть забув забрати гроші, які встиг заробити за ці дні.

— Я можу дати тобі грошей, — миттю тягнуся за сумкою та дістаю з кишені гаманець. Більше не дивлюся на співрозмовника, відчуваючи гіркий сором. Мені страшенно ніяково від того, що цей милий хлопець через мене втратив свій заробіток. — Скажи скільки я маю віддати за допомогу. Не хочу, щоб ти мав якісь труднощі через мою провину.

  — Зупинись, Кароліно, — велика долоня Мар'яна лягає поверх гаманця. Ми доторкаємося пальцями, застигнувши на мить. — Мені не потрібні твої гроші.

— Після того, як з твоєї подачі Ігнашевич ударився об мармуровий умивальник, тобі навряд чи вдасться швидко знайти нову роботу. Цей козел дуже мстивий та за свій зламаний ніс точно мститиметься. Він не дасть ані тобі, ані мені працювати із європейськими журналами.

— Ну і нехай, — засміявшись, розводить руками хлопець. На його обличчі розквітає посмішка, на щоках з'являються грайливі ямочки. — Якщо не Європа, то є ще Америка, або Азія. Світ не закінчується друком світлин на сторінках глянцевих видань. Та й фотоапарат цей покидьок навряд чи е зможе забрати з моїх рук. Отже…

— Але жити тобі на щось треба, поки з новою оплачуваною роботою складеться?

Роблю ще одну спробу дістати готівку з гаманця. Мар'ян несхвально хитає головою.

— Я не лімітований у витратах, якщо ти про це переживаєш. Можу жити на широку ногу взагалі не працюючи.

З підозрою зиркаю на свого рятівника. Якщо він настільки забезпечений, як запевняє, то навіщо тоді брав участь у відборі на асистентську роботу?

Суну стілець ближче та ставлю лікті на стіл. Схиляю голову на бік, примружую погляд.

— Не зовсім розумію логіку. Якщо ти кажеш правду, то в чому тоді користь від біганини у когось напохваті?

— Просто було цікаво попрацювати з таким відомим митцем, — розводить руками Мар'ян. — Хто ж знав, що за шедевральними роботами ховається така гнила душа.

Ми розмовляємо з Мар'яном про все на світі. Він уміло заговорює мені зуби. Я геть забуваю про ту трагедію, яка розгорталася десь годину тому у знаменитій фотостудії.

Коли сонце ховається за обрієм, я прошу хлопця викликати мені таксі до готелю. Обіцяю повернути хлопцю все до копійки, але той лише всміхається до моїх слів.

Ми обмінюємося візитівками та прощаємось. Роз'їжджаємось на жовтих машинах у різні боки, не обіцяючи нової зустрічі. Попри досить легке спілкування, яке склалося між нами, я навряд чи коли-небудь захочу побачити того, хто став прямим свідком мого приниження.

Потрапивши у готельний номер, я насамперед закриваю двері на ключ та підпираю їх стільцем. Так спокійніше.

Дістаю з валізки планшет та з ногами заповзаю на ліжко. Дзвоню чоловікові.

Маю бажання спокійно розповісти йому про те, що трапилося, та буду просити його всіма можливими та неможливими способами покарати Ігнашевича.

Проте як тільки-но стурбоване обличчя Назара з'являється на екрані, як тільки-но я чую його голос, горло знову розпухає від гірких сліз.

— Забери мене звідси, коханий. Забери, будь ласка. Мені дуже страшно.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно