Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 24.

Кароліна.

 

Безпека — одна з базових потреб кожної людини. Вона така ж важлива для нас, як і їжа, вода, кисень, години бадьорості та час для відпочинку, продовження роду.

Безпека — константа, без якої неможливий гармонійний розвиток особистості будь-якої людини. Без неї не вдасться побудувати нормальний взаємозв'язок із суспільством, не вийде вибудувати довірчі відносини з партнером, не вдасться гармонійно самостійно реалізуватися.

Якщо людина довгий час не почувається в безпеці, то вона поступово втрачає впевненість у власних силах, перестає відчувати контроль над життям, втрачає мотивацію до самовдосконалення.

Сили організму під тиском постійної тривоги концентруватимуться здебільшого на всіляких ризиках, небезпеках та інших речах, які змушую відчувати паніку.

Довготривала тривога та страх доводять людину до психологічних розладів, які без належного опрацювання з фахівцями можуть призвести до незворотних наслідків. Людина може перестати виходити з дому, тому що з нею може статися якась надзвичайна подія: нападе грабіжник, трапиться травма, вкусить отруйну комаху або впаде рояль на голову та інше. Сама можливість такого розвитку подій може викликати не аби яку паніку та безсилля.

За буквою закону за забезпечення безпеки з моменту народження і до повноліття відповідають наші батьки. Вони відповідальні за надання нам належного харчування, за дах над головою, за базові знання, за навички соціальної адаптації, духовний та моральний розвиток.

З малих років ми знаємо, що мама та тато — це ті близькі люди, які завжди допоможуть нам пережити складності повсякденності, з ким можна не лише обговорити, проговорити, переварити будь-яке потрясіння та емоцію, а й відчути безумовну любов та турботу.

Дорослішання людини формується таким чином, що у певний момент життя ми всі зобов’язані пройти досить непростий процес сепарації від батьків. Ми поступово перестаємо бути залежною частиною людства та перетворюємося на самостійну одиницю соціуму, яка набуває автономності, рівноправ’я, готова будувати нову сім'ю за власним каноном, відповідальна за своє життя та власні потреби, без прив'язки до батьківського вирішального слова.

У моєму житті процес автономії пішов за дещо іншим сценарієм. Я не знаю, що таке самостійне життя, ніколи не орендувала самотужки квартиру, не мала жодних одиноких вечорів та не ходила на нескінченні побачення у пошуках того самого чоловіка, з яким захочеться створити новий осередок суспільства в РАГСі.

З татового дому я випурхнула безстрашним метеликом та відразу потрапила під захисний купол сильного та впливового бізнесмена Назара Горського, свого законного чоловіка та коханого. Він одразу забезпечив мене не тільки надійним тилом та фінансовою стабільністю, але й потроїв любов та турботу, що отримувалася раніше.

Я виявилася не просто дружиною, я в буквальному сенсі стояла завжди ЗА чоловіком. Мій чоловік — це мій острівець безпеки, мій щит, моя неприступна фортеця, де завжди спокійно та безпечно. Він завжди поряд та завжди захистить мене.

Стоп.

Невеличке уточнення.

Був поруч до того моменту, доки не з’явився поряд його син.

Тепер я сама по собі. І я не маю жодного уявлення про те, як повернути відчуття безпеки у своє життя.

Ось уже пів дня я перебуваю в готельному номері та тремчу від страху. Не може бути й мови про те, щоб відчинити двері та вийти у небезпечний світ. Обов’язково на мене хтось нападе, пограбує, скалічить та залишить помирати десь у хащах смітника.

Вчорашня розмова з чоловіком принесла лише розчарування. Слова любові та підтримки, які говорив Назар протягом години, миттєво перетворилися на пилюку, коли він відмовився прилетіти за мною до Праги.

— Я ніяк не можу пропустити візит до дитячого онколога Мирослава. Аннет не може запам'ятати навіть елементарного, постійно плутає призначення лікарів. Вона може нашкодити дитині.

  Не знаю що інша жінка робила б на моєму місці, але я спалахнула як сірник. Немов гаряча лава, слова полилися з мого рота. Кров кипіла та вирувала. Шалена лють опанувала мною.

У нападі я звинуватила не лише Ігнашевича, а й чоловіка разом з його маленьким сином та тією гадюкою Баженовою.

— Якби не ви, я б ніколи не потрапила в таку ситуацію. Іди до біса, Горський! Без тебе якось впораюся, — вигукнула я та натиснула кнопку «завершити».

Сховала планшет під подушкою та загорнулася в ковдру як у кокон. Плакала, проклинала всіх на світі, вила, гнівалася, жаліла себе, ненавиділа весь всесвіт.

Заснути вдалося близько третьої години ночі. І то, це швидше був не сон, а неспокійна дрімота. Я крутилася та сіпалася на ліжку наче джига. Мені то було так спекотно, що аж дихати не було чим, то стукала зубами через раптову морозну лихоманку, що охопила плечі.

Моє перекочування матрацом зупинилося близько полудня, коли я почула якийсь шум біля вхідних дверей номера.

Хтось прямо зараз смикає дверну ручку та намагається провернути ключ, що заїв у замковій свердловині. Сонливість як рукою знімає. Серце гуркотить немов божевільне, дихання рване та важке. Ступні та пальці миттєво холодніють. Тривога виходить на новий рівень.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍