Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 23.

Кароліна.

 

 

— Послухай… Цей… Все справді добре? — перепитує тихо Мар'ян після того, як офіціант відходить від нашого столика. — Може ..., — хлопець раптово замовкає. Він бігає поглядом по моєму обличчю, час від часу стискає губи. Він певно, поспішає кудись, але не знає, як про це сказати. — Чи може краще допомогти тобі дістатися до лікаря? Ну, після того, як…

Хлопець дивиться на мої пальці, які я продовжую розчісувати  довкола нігтів до червоних крапель. Швидко ховаю руки під стіл, соромлячись власних неконтрольованих рухів.

— Ні, ні, — ковтаю чергову хвилю сліз, що підступають твердою грудкою до горла.

Негативно хитаю головою, відчайдушно бажаючи спокою. Обхоплюю гарячу чашку руками, бо лише так вдається зупинити тремтіння в пальцях, яке до речі посилюється. — Не треба. Ігна ... Він не встиг нічого зробити. На щастя, — додаю трохи тихіше.

Згоряю від сорому перед малознайомим хлопцем та водночас злюся на себе за слабкість. Не розумію, чому здалася, чому не кликала на допомогу до останньої секунди?

Дивний симбіоз думок, що суперечать одна одній, атакує голову. Я не повинна звинувачувати себе за злочинні дії іншої людини, але водночас докоряю собі за те, що спровокувала додаткову хвилю агресії у зловмисника.

Мар'ян киває та, розслабивши плечі, спирається на спинку стільця. Ледве чутно стукає тонким вістрям зубочистки по столу. Між нами повисає незграбна пауза.

Дивимося крадькома один на одного. У його сірих, практично прозорих райдужках хлюпається неприховане занепокоєння, а мої, судячи з усього, що коїться, почервоніли через нескінченні сльози.

Життя — дивовижна штука. Ще вранці ми абсолютно нічого не знали один про одного, а тепер маємо одну проблему на двох. Ми вдвох не маємо подальшої роботи через «відкриту сутичку» з Ігнашевичем.

Саме у фотостудії цього негідника ми з Мар'яном сьогодні познайомилися. Світловолосий хлопець кілька днів тому почав асистувати іменитому фотографу, пройшовши жорсткий відбір на місце помічника. Я натомість приїхала взяти участь у фотосесії, аби з'явитися на головних розворотах одного з відомих журналів.

За всю знімальну зміну ми перекинулися десятком загальних фраз, а надвечір сидимо за одним столиком у якомусь празькому кафе. Десь поруч знаходиться та сама фотостудія, де мене мало не…

Сльози знову з’являються у куточках очей, підборіддя тремтить від смути. Мені важко не лише говорити, а й думати про те, що могло статися в тому маленькому приміщенні, якби Мар'ян не зайшов туди, шукаючи свого роботодавця.

До маленьких дрібниць пам'ятаю момент, коли перестала чинити опір негідникові, перестала видавати якісь звуки. Страх опанував не тільки мою свідомість, а й все тіло. Нічого не виходило зробити з чоловіком, який більше за мене у два рази.

Я ніби одразу змирилася з майбутнім жахом. Подумки попрощалася з чоловіком, з подругами, з татом. Я навіть почала прощатися з життям, бо знала наперед: пережити таке приниження не зможу. Не настільки я стійка та сильна, аби жити з такою травмою надалі.

У мене немає стільки резервів, немає запасних батарей. Мій моральний дух зовсім нещодавно зламаний зрадою чоловіка, розпиляний появою його позашлюбного сина.

Я не витримаю нових травм. Просто не зможу.

Липкі руки, що ковзають тілом, відчуваю досі. Розтираю змерзлі плечі, намагаючись прогнати фантомні дотики. Шкіра все ще пам'ятає, як ця наволоч торкалася заборонених місць.

Я ще пам'ятаю страх, який мене скував, коли в приміщенні санвузла пролунав голос Мар'яна. Тієї ж миті я забула, як дихати. Я ніби перемістилася під землю на дев'яте коло Пекла.

Ігнашевич кричав, аби хлопець негайно зачинив двері з протилежного боку. А я… Дивилась у незвичайні очі Мар'яна та молилася, щоби той залишався на місці. Відчайдушно просила всіх богів, яких знала, аби малознайомий хлопець не виявився співучасником лиходія, що притискав мене до холодної стіни.

Моє довірливе серце розбилося об бетонну підлогу, коли Мар'ян зробив два кроки назад. Нова порція сліз покотилася по щоках. Ігнашевич притиснувся до мене щільніше, жар чужої плоті обпік стегна. Почало нудити.

Фотограф продовжував шепотіти всякі бридкі речі мені на вухо, повторював щось про виховання та приборкання. Заплющуючи очі, через тихі схлипи я просила у всесвіту хоча б краплю милосердя. Нехай хоч хтось позбавить мене розуму або надішле на організм непритомність. До того, як станеться невиправне.

Благала розум вимкнути всі шкірні рецептори. Відчайдушно бажала перетворитися на бездушну пластмасову ляльку, яка не відчуває ані болю, ані знущань, ані цих мерзенних дотиків.

Несподівано хтось ударив Ігнашевича в спину. Він втратив рівновагу та навалився на мене всім тілом. Я голосно закричала, бо різкий біль пронизав плечові суглоби. Впала навколішки. Ковтала ротом повітря, не до кінця розуміючи, куди зник мій нападник.

Через гуркіт власного серця я майже не чула, як Мар'ян бився з Ігнашевичем. На колінах повзла до свого телефону, мріючи якнайшвидше почути голос коханого чоловіка.

Глухі удари та нецензурна лайка літала туалетною кімнатою. Я намагалася проповзти під ногами чоловіків, що б'ються поряд, не замислюючись про те, що один з них у будь-яку мить може наступити на мою руку або ногу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍