Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

П'ятдесятирічний чоловік не приховує нахабної посмішки, дивлячись на мою розгубленість. Відштовхую від себе гримерів та голосно вилаявшись, спускаюся зі стільця. Підходжу впритул до Ігнашевича та вимагаю від нього вибачень. Але той чолов’яга лише сміється мені в обличчя та вимагає повернутися до кадру.

— Або ти продовжуєш працювати як кажу, або тебе більше ніколи не запросять до Європи.

І хоча голос фотографа насичений отрутою та ненавистю, його сальні погляди на мої груди говорять про зовсім інше. Поведінка майже п'ятдесятирічного чоловіка змушує мою спину вкритися холодним потом.

Мабуть, приниження його улюблений метод влади. Він відверто кайфує від того, що принижує інших. Поки Горський був поруч, ця наволоч стримувалася. Але тепер, коли він знає, що чоловік зі мною не приїхав.

Обводжу поглядом всю команду, яка з цікавістю спостерігає за нашою сваркою. Ніхто з них навіть не намагається заперечити іменитому роботодавцю, ніхто не збирається стати на мій бік.

— Знімання закінчене. Шукай іншу модель, яка заглядатиме тобі в рот. — Показую середній палець чоловікові та йду збирати свої речі.

Істеричні крики Ігнашевича про штрафи, заборону роботи та інше пропускаю повз вуха. Я краще зніматимуся в Азії для каталогів одягу по п'ятнадцять годин на добу, ніж терпіти такого кретина.

Слідом за мною біжить стиліст та просить повернути дизайнерський купальник. Ми разом заходимо до жіночого туалету, де я, зачинившись у кабінці, міняю зелений купальник на свою трикотажну сукню.

Сльози біжать з очей, розмазуючи чорну туш по щоках. Дістаю з сумки косметичку та намагаюся за допомогою тоніка змити ці чортові стрілки. Набираю номер чоловіка, щоб розповісти про те, що сталося.

У динаміці чути довгі гудки, але Гор так і не бере трубки. Дзвоню знову і знову, паралельно розтираючи шкіру до червоного кольору. Косметика, яку візажист виправляв кожні п'ять хвилин під час знімання, зараз чомусь сидить на моєму обличчі як прибита.

— Візьми ж ти слухавку, Назаре. Якого біса?

Двері туалету з гуркотом відчиняються та в невелике приміщення входить Ігнашевич. Через відображення схльостуємося з розгніваним чоловіком поглядами. Навіть з такої відстані я бачу, як почервоніли білки в його очах, як надто розширилися для місцевого освітлення зіниці.

— Ти що надумала, Кароліно? За яким правом ти зриваєш роботу моєї команди? Швидко повернулася на своє місце! — Він закочує рукави та рухається прямо на мене.

— Ще чого, — набираю ще раз номер чоловіка.

«Та де тебе чорти носять, Назаре?»

— Що ж ти, Горська, така неслухняна? Я б на місці твого чоловіка, давно приборкав таку вдачу.

— На щастя, ви не мій чоловік і ніколи їм не станете.

Смикаюся убік, щоб обійти неприємного чоловіка, але він миттю перегороджує мені шлях.

— Погано, коли жінка мотузки з мужика в'є, — Ігнашевич веде пальцем уздовж мого передпліччя, підводячись до плеча.

Кров стигне в судинах. Біжу в протилежний бік вбиральні. Не встигаю схопитися за ручку дверей, як Ігнашевич пхає мене обличчям у стіну.

— Доведеться показати, що таке справжній чоловік.

Рука фотографа ковзає моїм попереком, спускається по стегну вниз, намагається заповзти під край сукні. Від страху я забуваю всі напади самооборони, яким мене вчив чоловік. Смикаю потилицею, але не потрапляю нікуди.

Ігнашевич від злості хапає мене за волосся та сильно тягне назад. Боляче, надто боляче. Замість крику «допоможіть» із губ злітає хрипкий стогін. Навряд чи хтось може його почути, бо у фотостудії досі грає музика.

Сльози застилають очі. Намагаюся наступити чоловікові на ногу, або хоча б ударити п'ятою по колінній чашці. Все пролітає повз. Він задирає мою сукню. Його липка, холодна долоня сильно здавлює сідницю, чіпляє край трусів.

— Пусти, — хриплю я, сіпаючись з останніх сил.

Замість відповіді дзвенить пряжка ременя. Подумки прощаюсь із цим світом. Надія на те, що мені вдасться вирватися з лап цього негідника тане з кожною секундою. Вся команда мовчала, коли він знущався. Всі ховали очі в підлогу, коли він дозволяв собі розпускати язика. Невже всі в курсі, що він робить із дівчатками? Невже вони всі причетні до цих злочинів?

Дивлюся на сіру плитку для підлоги та вию до хрипоти. Мій мобільний телефон дзижчить за метр від мене. Фотографія чоловіка світиться на весь екран. Ось тільки я ніяк не можу дістатися до гаджета, аби прийняти виклик.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно