Теодор Драйзер - Американська трагедія

— Не дивилась, у всякому разі не пам’ятаю. Ну, а якби й дивилася, що з того? Це нічого не значить. Подумаєш! Невже не можна дивитись в очі людині?

— Так, як ви дивились, не можна, якщо вам справді подобається хтось інший.

Клайд зморщив чоло і прижмурив очі,

Гортензія нетерпляче і з обуренням цмокнула язиком.

— Ви просто нестерпний.

— А там, на льоду, коли ви повернулися з ним, — провадив далі Клайд рішуче, а проте хвилюючись, — ви не підійшли до мене, ви пішли з ним у кінець ланцюжка. Я бачив. І ви ввесь час тримали його за руку. А коли ви впали, а потім сиділи там з ним, він знову тримав вашу руку. Хотів би я знати, що це таке, по-вашому, — не флірт, ні? А що ж тоді? Будьте певні, Спарсер думає так само.

— І нехай собі, а я однаково з ним не фліртувала, і можете говорити, що вам завгодно. Хочете, щоб усе йшло так, як зараз, — будь ласка. Я не можу вас спинити. Це все ваші прокляті ревнощі, по-вашому і того не можна, і цього не можна. Як же грати на льоду, якщо не триматися за руки, хотіла б я знати? От іще, подумаєш! А ви самі з цією Люсіль Ніколас? Я бачила, як вона лежала у вас на колінах, а ви сиділи й реготали, але я нічого такого не подумала. Що ж мені треба було робити по-вашому? Приїхати сюди й сидіти, як приклеєній, отут на деревині? Чи бігати за вами хвостом? Або щоб ви бігали за мною? За кого ви мене вважаєте? Що я — дурна?

Вона сприйняла це як образу і дуже розсердилась. Вона подумала про Спарсера, — він справді приваблював її зараз більше, ніж Клайд. Спарсер не романтик — він більш матеріалістичний і простіший.

Клайд одвернувся, зняв кепку і похмуро потер голову, а Гортензія дивилась на нього і думала про нього і знову про Спарсера. Спарсер мужніший, не такий плаксій. Він не стояв би отак і не ремствував, будьте певні. Він, мабуть, відразу розпрощався б з нею, побачивши, що тут не буде діла. І все-таки Клайд на свій лад цікавий і корисний. Хто ще зробить для неї те, що робить він? І в усякому разі він зараз не примушував її піти з ним кудись далі, як пішли звідси всі інші. А вона боялася, що він теж зробить таку спробу, випереджаючи її плани й бажання. Їх сварка перешкодила цьому.

— Ну, поміркуйте, — знову заговорила вона, вирішивши, що краще улестити його і що кінець кінцем справиться з ним не так уже важко. — Так ми й будемо сваритися? Чи варто? Нащо ви привезли мене сюди? Невже для того, щоб бурчати на мене весь час? Я б не поїхала, якби знала.

Вона одвернулась, постукуючи по льоду вузьким носком черевика, а Клайд, знову піддавшись її чаруванню, схопив її в обійми, притискуючись губами до її губів, намагаючись утримати її й підкорити своїм пестощам. Але Гортензія, — почасти тому, що її тепер вабило до Спарсера, почасти через своє роздратування проти Клайда, — відштовхнула його, зла і на нього, і на себе. Чого ради підкорятися йому, робити те, що вона не хоче, — зараз принаймні? — питала вона саму себе.

Вона не обіцяла, що саме сьогодні буде з ним така мила, як йому хочеться. Такої умови не було. У всякому разі зараз вона не хоче, щоб він так поводився з нею, і не дозволить, щоб він це робив. Клайд, розуміючи тепер, як вона насправді до нього ставиться, відступив і тільки дивився на неї похмурими і пристрасними очима. І вона відповіла пильним поглядом.

— Ви, здається, говорили, що добре ставитеся до мене, — сказав Клайд майже із злістю, розуміючи, що всі його мрії про цей день, про щасливу прогулянку розвіялись, як дим.

— Так, добре ставлюся, коли ви буваєте милим, — відповіла вона лукаво, уникаючи прямої відповіді і думаючи про свої недавні обіцянки. Вона намагалася якось залагодити справу.

— Так, гаразд, — пробуркотів він. — Бачу я ваше добре ставлення. Ви навіть не дозволяєте до вас доторкнутись. Хотів би я знати, що ви мали на увазі, коли говорили зі мною того разу.

— А що я таке говорила? — заперечила Гортензія лише задля того, щоб виграти час.

— Нібито ви не знаєте!

— Ах, так. Але ж усе це не зараз, правда ж? Здається, ми говорили… — вона замовкла, вагаючись.

— Я пам’ятаю, що ви говорили, — провадив він далі.— Але тепер я бачу, що ви зовсім не любите мене, в цьому вся справа. Якби ви справді любили мене, чи вам не однаково, — тепер, або через тиждень, чи через два? Видно, це залежить від того, що я роблю для вас, а не від вашої любові до мене. Оце спритно!

Страждання зробило його зухвалим і сміливим.

— Нічого подібного! — огризнулась вона, розлютована тим, що він угадав правду. — І я не хочу, щоб ви так зі мною розмовляли. Мені зовсім не потрібен цей нещасний жакет, якщо хочете знати. І можете одержати назад ваші нещасні гроші, не потрібні вони мені. І дайте мені спокій зараз і назавжди. У мене й без вашої допомоги будуть жакети, скільки завгодно!

Сказавши це, вона одвернулась і пішла геть. Та Клайд, уже думаючи, як завжди, тільки про те, щоб улестити її, кинувся за дівчиною.

— Не йдіть, Гортензія, — просив він. — Почекайте хвилинку. Я не думав нічого такого, слово честі. Я в нестямі від мого кохання до вас. Хіба ви не бачите? Ну, я прошу, не йдіть. Я зовсім не тому даю вам гроші, щоб мати щось од вас замість того. Візьміть їх просто так, якщо хочете… Я нікого на світі так не люблю, ніколи не любив. Візьміть усі гроші, не треба мені їх. Але тільки я думав, що й ви трошки любите мене. Невже вам зовсім, зовсім байдуже до мене, Гортензія?

Він здавався покірним і зляканим, і вона, відчувши свою владу над ним, трохи полагіднішала.

— Ні, звичайно, — заявила вона. — Але однаково, це не значить, що ви можете поводитися зі мною так, як зараз. Ви, здається, не розумієте, що дівчина не завжди може зробити все, чого ви від неї вимагаєте, якраз тоді, коли хочете.

— Про що ви говорите? — спитав Клайд, не цілком збагнувши зміст її слів. — Я не зовсім зрозумів.

— Ну, вже, напевно, зрозуміли.

Вона не могла повірити, що він не знає.

— Ах, от що! Мені здається, я