Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Он він! — прошепотів Бухгалтер.

На стежині, вже досить близько до виходу з лісу, з’явився Ментожер. «Менти! Менти!» — ревів він.

— Поїхали потроху, — сказав я Мовчуну.

Рушили. Трималися швидкості тридцять кілометрів на годину, Ментожер ішов за нами, бо відчував запах мента. Ми їхали спочатку путівцем, потім виїхали на дорогу в бік Глухова. Коли зустрічали даївців, попереджали.

— Мужики, Ментожер іде, валіть звідси.

Згадки про чудовисько вистачало, щоб даївці стрибали в машини і вмить зникали.

Я зателефонував Тетяні Павлівні.

— Це я.

— Де ви є? Глухів узято!

— Увечері Глухів буде наш.

— Там уже проголошено Поліську народну республіку!

— Маячня. Готуйте війська, які зачистять місто, коли ми знищимо «беркутню».

— А ви знаєте, що ваше чудовисько вбило заступника міністра і двох генералів?

— Як саме вбило?

— Відгризло голови!

— О, ну тоді це Мертвосуд. Якщо вбив, то було за що.

— Ви розумієте, що це скандал! Страшенний скандал!

— Я думаю, що звільнений Глухів і розтрощена «беркутня» його затьмарить.

— Пане Владюшо, ми ледь тримаємося, щоб прикривати вас! Ледь-ледь! І наші сили та вплив уже закінчуються!

— Як закінчуються? Хіба я не захищаю Україну, хіба не відбиваю кремлядські атаки? Я почав війну, виграти яку шансів майже не було! Вже котрий день я тримаю оборону, атакую, завдаю випереджувальних ударів! Що вам іще треба?

— Нам треба, щоб усе було тихо! Чуєте? Щоб не було чудовиськ, від яких самі скандали!

— Тетяно Павлівно, це чудовиська, а не випускники Києво-Могилянської академії! З чудовиськами завжди скандали! Це побічний ефект, без якого, на жаль, не обійтися!

— Але ваше чудовисько на камеру допитувало дуже поважних людей, а потім убило їх, підмінивши собою правосуддя! Ви розумієте, що це жах і середньовіччя?

— Тетяно Павлівно! Те, що єдине правосуддя, можливе в Україні, провадить чудовисько, а органи й суди лише відробляють гроші своїх замовників, — не моя проблема! Якби не Мертвосуд, цих людей ніколи б не покарали за злочини, в яких вони зізналися. Ніколи! Хіба я в цьому винен?

Вона важко дихала у слухавку.

— Ви точно зупините вторгнення? Ворожі чудовиська вже вийшли з Глухова й сунуть в бік Києва. Обіцяють завтра бути у Батурині.

— Брешуть, сучі діти. Сьогодні все в них закінчиться. Увечері зателефоную.

— Мені потрібно, щоб… — Я не дослухав, що їй потрібно, бо над нами почався повітряний бій. Два «гагаріни» і з десяток «гастеллів» спробували атакувати нас, але їм завадила Людина борщу. Судячи з того, як вона нищила супротивників, всеукраїнський фестиваль борщу успішно тривав. Людина борщу хапала «гастеллів» і ламала їх надвоє об коліно, а потім сплелася у боротьбі з «гагаріними» і впала на землю. Вибух, дим, пилюка. Ми приготували зброю, але з хмари пилюки вийшла Людина борщу, помахала нам, злетіла і швидко зникла за небокраєм.

— Охреніти, — сказав Мовчун.

— Слухай, як ти вчасно його оживив! — закивав Бухгалтер. — Без нього ми б уже були трупи!

— Ви що, бля, робите? — це прокинувся капітан Костур. — Ви що, мене викрали? Та я вас із лайном змішаю! Всіх! Тварі! Ану відпустіть, відпустіть!

Він почав вириватися, але прив’язали ми його міцно.

— Тварі! Я вас знищу, знищу! Та ви хоч знаєте, з ким ви зв’язалися! — кричав він.

— Ще одне слово, і я вистрелю.

— Що! Та я тобі всі руки-ноги переламаю, а потім у тюрягу кину! Та я… — почав він кричати. Я відстрелив йому мочку вуха. Він заверещав із переляку, хлопці теж не чекали.

— Кров потрібна, бо Ментожер почав відставати, — пояснив я. Чудовисько ж, мабуть, почувши кров, пришвидшилося і знову заревіло: «Менти! Менти!». Капітан, коли почув цей рик, перелякано закляк.

— Ото так і сиди, а то відстрелю друге вухо.

Капітан замовк, а ми поїхали далі.

— Так, а це що таке? — сказав Бухгалтер і схопився за автомат. Назустріч нам їхало кілька машин. Я визирнув із вікна, подивився у бінокль і вилаявся. — Що там?

— Телебачення, щоб їх! — Я схопив автомат і дав кілька попереджувальних черг. Машини різко загальмували. — Не заважайте операції, їдьте геть, справа державного значення! — кричав я. Але довелося дати ще кілька черг, поки телевізійники не поїхали.

— Ти не дуже різко з ними? — спитав Бухгалтер.

— Ну, здається, простими проханнями їх було не зупинити.

Коли ми виїхали на шосе Київ-Москва, побачили колони військової техніки. Нас зустріло кілька полковників, блідих і схвильованих.

— Так, забрати з дороги всіх ментів, бо може бути біда! — наказав я.

— Як забрати? Попереду наступає ворог, а позаду ви! Куди забирати? — спитав один.

— Тоді тікайте в поля. Швидко! У вас кілька хвилин.

— Інакше що? — спитав полковник, здається, міліціонер.

— Інакше кранти вам. Ментожер іде! — крикнув я. Полковник зблід, вихопив рацію і почав кричати накази про відступ прямо в поля. Його армійські колеги дивилися на мене. — А де генерали? — спитав у них.

— Та тут суд був. Заступнику міністра голову відірвали. Генерали злякалися, що і їх так само можуть. Ховаються тепер, — пояснив один із полковників.

— «Беркутня» далеко?

— Кілометри за три звідси.

— Ми поїдемо їм назустріч. Прикривайте нас, але в бій не вступайте. Ми самі. Коли зробимо свою справу, будьте готові завдати удару по загарбниках, а потім вирушати в бік Глухова і звільняти місто від сепарів та кацапні.

— Менти! Менти! — зарикав позаду Ментожер. Він наближався. Міліціонери з різних служб і загонів, почувши цей рик, почали вискакувати з машин та автобусів і тікати геть. У поля, лишень би подалі від чудовиська.

Ми їхали крізь колону військової техніки, Ментожер брів за нами. Несподівано схопив і з’їв якогось чоловіка, що ховався за танком. Військо видихнуло зойком жаху. На Ментожера наставили зброю.

— Не стріляти, інакше він тут усе знищить! — заволав я. — Казав же, щоб жодного мента не залишилося! Попереджав! Ментожер їх відчуває!

Військові опустили зброю. Ми проїхали військову колону, на горбочку попереду побачили скривавленого Мертвосуда. Мовчун вистрибнув із машини. Він, мабуть, таки мав підстави боятися чудовиська. Бухгалтер перехопив кермо, ми виїхали на горбочок і за ним побачили «беркутню», що сунула на нас.

— Твою три дивізії! — вилаявся Бухгалтер, коли побачив потугу ворога.

Кілька сотень «беркутів» заввишки метрів чотири, з величезними щитами, кийками розміром із дерево й шоломами, вишикувались і прямували на нас, карбуючи крок, аж земля тремтіла. Метрів за триста від «беркутні» їхали на БТРах сепари зі смугастими прапорами.

— Менти! Менти! — заревів Ментожер, який відчув «беркутню» попереду. — Менти!

Він пришвидшився. Пройшов біля нас, на капітана Коцура й уваги не звернув. Його чекала багатша здобич.

— О великий Мертвосуде! — сказав я, впав на