Агата Крісті - Карти на стіл

Пуаро продовжив, не звертаючи уваги на її слова:

– Для того, щоб злочин був успішним, зазвичай потрібно продумати кожну його деталь заздалегідь. Треба прорахувати всі можливі варіанти розвитку подій. Має бути ідеально підібраний час, щонайретельніше визначене місце. Доктор Робертс міг би провалити свій злочин через поспіх і надмірну самовпевненість. Майор Деспард здається занадто розважливим для такого злочину. Міс Мередіт утратила б голову і видала себе. Але ви, мадам, не припустилися б жодної з цих помилок. Ви зберегли б спокій та ясність розуму за будь-яких обставин. Ви від природи сповнені рішучості, і якщо ви й стаєте одержимою якоюсь ідеєю так сильно, що вона не залишає місця розсудливості, ви все-таки ніколи не втрачаєте голови.

Хвилину чи дві місіс Лоррімер сиділа мовчки, загадково всміхаючись. Нарешті вона сказала:

– То ось якої ви про мене думки, мсьє Пуаро. Що я жінка, яка може вчинити ідеальне вбивство.

– Принаймні ви досить люб’язні, щоб не обурюватися на мене за такі слова.

– Мені цікаво чути таку гіпотезу. Отже, ви вважаєте, що я єдина людина, якій би вдалося вбити Шайтану?

– Розумієте, мадам, є певні складнощі, – повільно промовив детектив.

– Невже? І які ж?

– Якщо пам’ятаєте, кілька хвилин тому я сказав щось на кшталт: «Для того, щоб злочин був успішним, зазвичай треба пропланувати кожну його деталь наперед». Я недарма сказав саме «зазвичай». Бо буває й інший тип успішного злочину. У вас колись було таке, що ви комусь раптом сказали: «Ану спробуй поцілити каменем в он те дерево» – і та людина, не задумуючись, бере й робить це і якимось чином таки поціляє в те дерево? Але коли вона хоче поцілити вдруге, то це вже не так легко. Бо вона починає замислюватися: «Так буде засильно… ні, таки треба сильніше… трохи правіше… трохи лівіше…» Першого разу вона зробила все на підсвідомому рівні – її тіло підкорилося мозку, як це буває в тварин. Eh bien, мадам, бувають такі злочини – вчинені спонтанно, від приступу раптового натхнення, в пориві піднесення, коли немає навіть секунди подумати про те, що робиш. Шайтану вбили саме в такому пориві. Раптове гостре бажання, спалах завзяття, блискавичність дій.

Він похитав головою.

– А це, мадам, зовсім не ваш тип злочину. Якби ви хотіли вбити містера Шайтану, ви свій злочин ретельно спланували б.

– Зрозуміло, – сказала вона, легенько махаючи рукою сюди-туди, відганяючи від себе жар полум’я. – А це був спонтанний злочин, отже, я не могла його вбити. Так, мсьє Пуаро?

Бельгієць легенько вклонився.

– Саме так, мадам.

– А проте… – Місіс Лоррімер нахилилася вперед і перестала махати рукою, коли сказала: – Це я вбила Шайтану, мсьє Пуаро…

Розділ двадцять шостий. Правда

Запала мовчанка… Довга, дуже довга мовчанка.

В кімнаті ставало дедалі темніше. В каміні потріскував і мерехтів вогонь.

Місіс Лоррімер та Еркюль Пуаро не дивилися одне на одного, а обоє вглядалися у полум’я. Здавалося, наче час зупинився.

Тоді чоловічок зітхнув і поворушився у своєму кріслі.

– Тобто це означає… Весь цей час… Чому ви його вбили, мадам?

– Гадаю, ви знаєте чому, мсьє Пуаро.

– Бо він знав щось про вас… Щось, що сталося дуже-дуже давно?

– Так.

– І це «щось» було ще одна смерть?

Вона схилила голову.

– Чому ви вирішили розказати мені? – обережно запитав бельгієць. – Що змусило вас запросити мене сьогодні сюди?

– Ви самі сказали мені якось, що одного дня я так і зроблю.

– Так. Тобто я сподівався… Я прекрасно розумів, мадам, що єдиний спосіб щось дізнатися про вас – лише якщо ви самі захочете це розповісти. Якби ви вирішили про щось змовчати, ви нічого не сказали б і нічим ніколи не видали б себе. Але залишалася надія, що ви самі забажаєте викласти всю правду.

Місіс Лоррімер кивнула.

– Ви дуже розумні й змогли передбачити, що через усю цю втому… через самотність…

Її голос стихнув.

Пуаро зацікавлено подивився на жінку.

– То ось у чому річ? Так, я це розумію…

– Сама… Зовсім сама, – промовила місіс Лоррімер. – Ніхто не знає, як це, допоки це не трапиться з ними. Жити з постійним усвідомленням того, що сталося.

Детектив промовив лагідним тоном:

– Не сприйміть за нахабство, але хотів би висловити вам свої співчуття.

Вона легенько схилила голову.

– Дякую, мсьє Пуаро.

Знову запала мовчанка, але Пуаро порушив її, заговоривши вже трохи жвавішим тоном:

– Чи правильно я розумію, мадам, що ви потрактували слова Шайтани за вечерею як пряму загрозу, спрямовану проти вас?

Вона кивнула.

– Я одразу зрозуміла, що він говорив так, ніби звертався до якоїсь конкретної людини. Тією людиною, власне, і була я. Коли він сказав про те, що отрута – це зброя жінок, він говорив до мене. Він знав. Я вже й раніше підозрювала це. Якось він уплів у тему нашої розмови один відомий судовий процес, і я бачила, як пильно він тоді вивчав мене очима. Його моторошний погляд так і промовляв, що він усе знає. Але в той останній вечір у мене вже не залишалося сумнівів.

– І у вас теж не було сумнівів щодо того, що він збирався зробити?

– Навряд чи можна було назвати вашу присутність і присутність суперінтенданта Баттла простою випадковістю, – сухо відповіла вона. – Я зрозуміла, що Шайтана збирається виставити напоказ свою кмітливість, похвалившись тим, що він дізнався щось таке, про що ніхто навіть не підозрював.

– І коли ж ви вирішили діяти, мадам?

Місіс Лоррімер трохи завагалася з відповіддю.

– Важко пригадати, в яку саме мить ця ідея спала мені на думку, – сказала вона. – Я помітила стилет ще до того, як ми пройшли до їдальні. Коли ми повернулися до вітальні, я взяла його й засунула собі в рукав. Я переконалася, що ніхто не бачив, як я це робила.

– Впевнений, що ви виконали цей трюк неймовірно спритно.

– Тоді я вже чітко знала, що маю зробити. Залишалося лише втілити план у життя. Так, це був доволі ризикований задум, але я знала, що варто спробувати.

– Тут у гру ввійшли ваша холоднокровність і ретельне зважування шансів. Так-так, я розумію.

– Ми почали грати в бридж, – продовжувала жінка. Її голос звучав холодно й беземоційно. – Нарешті з’явилася можливість. Я була тлумаком, встала, пройшлася кімнатою у напрямку каміна. Шайтана дрімав. Я подивилася на решту. Вони всі з головою поринули у гру. Я нахилилася і… і зробила це…

Її голос ледь затремтів, але місіс Лоррімер швидко опанувала себе, повернувши свою звичну холодну відстороненість.

– Я заговорила з ним. Подумала, що це забезпечить мені невеличке