Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

буквальній манері Мами Мо. Я не висовуюсь і роблю, що треба: воджу Мо до лікаря й на хіміотерапію. Міняю затхлу воду у вазі у кімнаті Нікового батька й залишаю персоналу печиво, щоб за ним краще доглядали.

Я справді роблю гарну міну при дуже поганій грі. А ситуація така погана переважно через мого чоловіка, який привіз мене сюди, який вирвав мене з корінням зі звичного місця, щоб бути ближче до його немічних батьків, а тут, здається, втратив увесь інтерес і до мене, і до тих немічних батьків.

Нік узагалі ігнорує свого батька. Він навіть не вживає його імені. Знаю, що за кожного дзвінка з «Комфорт-Гіллу» мій чоловік сподівається на новину про смерть батька.

А щодо Мо, то Нік просидів з нею усього один сеанс хіміотерапії і сказав, що це нестерпно. Сказав, що ненавидить лікарні, ненавидить хворих, ненавидить повільний плин часу, і крапельниця крапала занадто повільно, так наче там була меляса. Коли ж я спробувала вмовити Ніка на другий сеанс, коли спробувала зміцнити його дух чимось на кшталт «роби, що маєш», він порадив мені робити це самій. Тож я й зробила, і продовжую робити. Мама Мо, звісно ж, бере на себе тягар його вини. Одного разу ми сиділи в лікарні, одним оком дивлячись романтичну комедію на моєму ноутбуці, але здебільшого теревенячи, поки крапала хімія... так... повільно, і коли запальна героїня перечепилася через софу, Мо обернулася до мене та сказала:

— Не будь занадто суворою до Ніка. Через відмову робити це. Я просто завжди його обожнювала, панькалася з ним, а як можна було цього не робити? Це личко. Тож у нього виникають труднощі з виконанням складних речей. Але я справді не зважаю, Емі. Справді.

— А повинні зважати,— заперечила я.

— Нік не мусить доводити свою любов до мене,— мовила вона, пестячи мою руку.— Я й так знаю, що він мене любить.

Я справді захоплююся беззаперечною любов'ю Мо. Тож не розповідаю їй, що знайшла на його комп'ютері пропозицію написати мемуари письменника з Мангеттена, який повертається до свого міссурійського коріння, щоб піклуватися про немічних батьків. У Ніка в комп'ютері трапляються абсолютно ексцентричні речі, тож інколи я не можу втриматися від невеличкого шпигунства. Його історія пошуку подарувала мені таке: чорно-білі фільми, вебсайт з його старим щоденником, дослідження про річку Міссісіпі: чи можливо пропливти на плоту звідси й аж до Мексиканської затоки. Я знаю, про що він мріє: здійснити подорож на плоту по Міссісіпі, наче Гек Фіни, а потім написати про це статтю. Нік завжди шукає теми.

Я лазила в усьому цьому, коли наткнулася на пропозицію написати мемуари.

Книжка «Подвійне життя: мемуари про кінець і початок» особливо промовлятиме до чоловіків з геном X — таких собі чоловіків-хлопчаків, що лише починають переживати стрес і виклики, які несе догляд за старенькими батьками. У «Подвійному житті» я детально опишу:

• як у мене зростає розуміння мого проблемного, колись відчуженого батька;

• мою болісну вимушену трансформацію з безтурботного молодика на голову родини і те, як я переживаю невідворотну смерть любої матері;

• образу, яку відчуває моя мангеттенська дружина через цей поворот у її колись чарівному житті. Моя дружина, і це має бути зазначено,— Емі Данн. Вона є прототипом у популярній серії книжок «Неймовірна Емі».

Пропозиція була недописана, бо Нік, мабуть, усвідомив, що ніколи не зрозуміє свого колись відчуженого батька; бо Нік ухиляється від усіх обов'язків «голови родини»; бо я не виявляю жодної злості з приводу свого нового життя. Трохи розчарування — так, але на книжку не потягне. Мій чоловік стільки років схвалював емоційну солідарність жителів Середнього Заходу: стоїчність, скромність, вміння ховати почуття! Але такі люди не є найкращим матеріалом для написання мемуарів. Уявіть анотацію: «Люди переважно вели порядне життя, а потім умирали».

Проте це все одно трішки болить: «образа, яку відчуває моя мангеттенська дружина». Може, я і справді відчуваю... впертість. Я думаю про те, якою милою є Морін, і хвилююся, що нам з Ніком не слід було ставати парою. Що він має бути з жінкою, яка обожнює дбати про чоловіка й займатися хатніми справами, а я не виявляю такої схильності. Якби ж я її мала! Якби я більше турбувалася про наявність в домі улюбленої Нікової зубної пасти, якби могла назвати розмір його комірця навіть уві сні, якби просто була беззастережно закоханою жінкою, чия найбільша радість — робити свого чоловіка щасливим!

Але я намагаюсь. Я живу далі, а Нік ганяє містом, наче знову став дитиною. Він щасливий повернутися на своє законне місце короля випускного балу. Він скинув зо десять фунтів, зробив нову стрижку, придбав нові джинси і вигляд має просто неймовірний. Але я бачу це, тільки коли він мигцем з'являється удома: він завжди начебто кудись поспішає. «Тобі там не сподобається»,— це його стандартна відповідь, коли я пропоную приєднатися, хай куди він іде. Викинувши за борт своїх батьків, коли ті втратили для нього свою цінність, Нік і мене відкидає, бо не пасую до його нового життя. Він мав би щось робити, щоб мені було тут комфортно, але цього не відбувається. Він лише хоче насолоджуватися собою.

Припини це, припини. Я мушу бачити в усьому промінь світла. Буквально. Я маю відігнати свої темні похмурі думки зі свого чоловіка і пролити на нього трохи радісного золотавого світла. Я мушу його обожнювати, як було колись. Нік добре реагує на обожнювання. Просто хотілося б віддачі. Мій мозок настільки зайнятий думками про Ніка, що нагадує рій: «Нікнікнікнікнік!» А уявляючи його свідомість, я чую своє ім'я, наче сором'язливий кришталевий свист, що виникає раз чи двічі на день і швиденько зникає. Якби ж він думав про мене стільки, скільки я думаю про нього!

Може, це неправильно? Я вже навіть не знаю.

Нік Данн

Минуло чотири дні

Ну от, вона стояла у помаранчевій заграві вуличного ліхтаря, у грайливій літній сукні, волосся кучерявилося від вологи. Енді. Вона ринулася через поріг, розкинувши руки для обіймів, а я просичав: «Зачекай, зачекай!» — і зачинив двері, перш ніж ми обійнялися. Енді притисла щоку до моїх грудей, а я поклав руку на її оголену спину й заплющив очі. Я відчув нудотну суміш полегшення і жаху, як-от коли ти нарешті перестаєш чухатися й усвідомлюєш, що вже роздер шкіру до крові.

У мене є коханка. Прийшов момент зізнатися, що я маю коханку, і я