Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

сказала, що наліво, а я направо… От навіть від важливої бесіди відірвав вас, товаришу Загребе-е-е…

Тепер Венедикт перевів погляд на того, з ким розмовляв спілчанський голова, і здивувався ще більше:

– Не може бути! Та цього просто не може бути! Товаришу… Товаришу Гончар, невже це ви?!

– Так, а я справді Гончар Олесь Терентійович власною персоною. А що в цьому такого незвичайного? Чом би справді двом українським письменникам – Павлу Загребельному й Олесеві Гончару – не розмовляти у справах, стоячи в коридорі Будинку письменників? Поясніть, прошу.

Венедикт хотів пояснити, що неймовірно щасливий зустріти тут одразу двох голів такої поважної організації – нинішнього та колишнього. Однак вчасно схаменувся. Справді, хтозна, як відреагує на подібне пояснення Олесь Терентійович Гончар. А раптом йому шкода, що він уже колишній голова Спілки письменників?! Хтозна, хтозна…

Тому Венедикт промовчав, тупцяючи на місці.

– Ну, гаразд. Вибачте, добродію, але у нас і справді серйозна розмова, в яку ви втрутилися… чесно кажучи, не зовсім ввічливо. Тому скажіть для початку наступне… щоб від вашого втручання хоч якась користь була: ви щойно з вулиці, я не помилився?

– Не помилились.

– А скажіть, жалобні прапори там нарешті вивісили?

– Перед входом?

– Так, звісно, перед входом.

– Вивісили. І прапор СРСР, і прапор УРСР.

– Похилені?

– Похилені, так. І з чорними стрічками.

– Ну, хоч це перевіряти не треба, – з явним полегшенням зітхнув Загребельний. – Тепер повернімося до мети вашого приходу. Отже, навіщо ви тут?.. Скажіть нарешті.

– Та я-а-а… м-м-м…

– Та кажіть вже, годі тягнути, справді! – підтримав голову Спілки письменників Гончар.

– Та я, власне, прийшов з’ясувати, як сюди документи на вступ подаються. Які папери складати. Може, потрібні рекомендації якісь чи щось подібне. А може, якісь бланки існують?..

– Нічого собі ви день обрали! – мугикнув Загребельний і знов заходився розглядати відвідувача. – Ви хоча б знаєте, що в країні сталося, чому жалобні прапори скрізь вивішують?

– Авжеж знаю. Помер Генеральний секретар Це-Ка Ка-Пе-еР-еС, голова Президії Верховної Ради еС-еР-еС-еР, товариш Леонід Ілліч Брежнєв.

– Отож… І ви в такий день займаєтеся питанням вступу до Спілки письменників?! Не розумію… Невже не можна було знайти інший час?

– Та отож, що не можна! У нас зараз усе зупинилося, всі забігали, заметушилися, очікують невідомо чого.

– А-а-а… цікаво, чого саме очікують? – обережно поцікавився Гончар.

– Та кожен свого. Отож я й відпросився у начальства: чи можна мені у Спілку письменників з’їздити й одразу ж назад? Начальство тільки рукою махнуло: мовляв, іди собі, не до тебе зараз. У мене на роботі всі знають, що я вірші пишу. Іноді навіть на замовлення, якщо у когось там ювілей абощо…

– То ви поет?

– Поет я, поет, так. І мої вірші подобаються…

Вільною рукою Венедикт потягнувся до замка портфеля, в якому зазвичай носив документи. Мабуть, письменники вмить уявили, як з портфеля на світ з’являються зошити або тека з віршами, тому Загребельний зупинив відвідувача:

– Ні-ні, не треба нам віршів читати посеред спілчанського коридора.

– А раптом я приніс щось не гірше від «Мами і нейтронної бомби»[45]?

– Все одно не треба. Поетичні твори мають оцінювати насамперед поети, тоді як ми з Олесем Терентійовичем усе ж таки прозаїки.

– Але ж це поезія!..

– Послухайте, добродію… До речі, перепрошую, як вас звуть?

– Венедиктом. Доброткаль Венедикт.

– Отже, товаришу Доброткаль, ви сюди прийшли про необхідні документи на вступ дізнатися?

– Саме так.

– Хоч це й невчасно, але ви справді помилилися напрямом. Отож, будь ласка, пройдіть о-о-он цим коридором, – Загребельний кивнув, тим самим вказуючи напрям руху. – Йдіть до самого повороту коридора. Там на розі будуть двері праворуч. Зайдете туди, і вам пояснять, які документи на вступ подавати потрібно, у кого і скільки рекомендацій брати і все таке інше.

– Дякую, красно дякую! – посміхнувся Венедикт.

– До речі… Ви де працюєте? – несподівано запитав Гончар.

– Я?.. Та в системі Мінвузу УРСР[46]. А що?

– В системі… Це як?

– Якщо конкретно, то в Управлінні соцрозвитку і капбудівництва.

– Тобто ви не освітянин?

– Ні, я будівельник.

– Гм-м-м… І як же вас занесло до Мінвузу?

– Звільнився з минулого місця роботи, перейшов сюди. Нічого такого.

Венедикт побоювався, що тепер Олесь Терентійович спитає про причини звільнення, і йому доведеться розповідати про участь у проектуванні дамби у гирлі Бабиного Яру, згадувати жахливі події двадцятирічної давнини. А між іншим, він і звільнився з попереднього місця роботи через нічні жахи, які час від часу навалювалися на нього. І не було від тих нападів іншого спасіння, окрім як складати вірші, які ніхто б ніколи й нізащо не опублікував. Такі вірші навіть показувати іншим не годилося – бо можна було вмить у КДБ загриміти. Отож він вірші спочатку писав, а потім нещадно знищував. Писав і знищував, писав і знищував… Спочатку шматував папери, а потім спалював, ретельно слідкуючи, щоб усе перетворювалося на попіл.

От яких розпитувань відверто побоювася Венедикт. Але дізнавшись про Управління соцрозвитку і капбудівництва Мінвузу, Гончар втратив до нього найменший інтерес. Що ж до Загребельного, то він лише повторив:

– Отож йдіть туди, вам там усе пояснять.

На тому живі класики сучасної української літератури повернулися до перерваної раніше бесіди, а Венедикт попрямував указаним коридором.

1983. Як танцювати «андропчик»

Жданов, 22 липня 1983 року

Повернувшися з роботи, Ждан навіть не підійшов до матері, а попрямував до своєї кімнати. Невдовзі звідти долинула приглушена мелодія – отже, він поставив на вельми пошарпану стареньку «Весну-202»[47] й увімкнув ту саму «жалісливу музику»…

Це була дуже тужлива лірична мелодія – здавалось би, дуже простенька річ чи то для флейти, чи для сопілки і, здається, для рояля. Звучала вона у паскудно-брехливому кіно про бандерівців, від якого в пам’яті Ольги лишилася тільки назва – «Високий перевал»[48]. Більшого про сам фільм навіть згадувати не хотілося… Але музика[49] з нього, почута бодай один-єдиний раз, хапала за душу кожного мертвою хваткою і вже не відпускала! І краяла серце, краяла безжально… і жалісливо водночас!..

Очевидно, на Ждана ця мелодія вплинула ще потужніше, бо молодий чоловік не заспокоївся, доки не записав її на свій касетний магнітофон, куплений одразу ж після повернення з армії. І відтоді завжди вмикав у хвилини глибокого хвилювання. «Знаєте, мамо, це якась дивина. Як можна було написати таку пронизливу річ для такої нікчемної стрічки?!» – дивувався він. Ольга лише мовчки знизувала плечима.

Оскільки молодий чоловік увімкнув цю музику одразу ж після повернення з роботи – отже, там щось сталося. Щось дуже важливе… Втім, знаючи його запальний