Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

Однак її спротив виключно словами й обмежився: перешкоджати матері, а тим паче діяти проти неї Римма не насмілилася.

Що ж до самого Мирослава Сергійовича, то перші дві доби він просто відсипався у найвіддаленішому від входу куточку кочегарки, відгородженому своєрідною «етажеркою» з поламаних дерев’яних ящиків і ганчір’я, залишених у приміщенні від посиденьок місцевої шпани. На третій день він сходив до громадської лазні, а заразом і підстригся. І вже привівши себе до ладу, вдався до пошуків своєї першої сім’ї, зв’язок з якою давно вже втратив. Яким буде результат пошуків, передрікти було важко. Принаймні поки що на всі запитання Ірми старигань лише сумно зітхав.

* * *

От і зараз, завмерши на самому порозі кочегарки, Ірма тихесенько прошепотіла у пітьму:

– Мирославе Сергійовичу!.. Мирославе Сергійовичу, це я!.. Чи ви тут?

Проте з внутрішньої пітьми не долинало жодного звуку. Тоді жінка знов засвітила ліхтарик, спрямувавши його промінчик у підлогу, й огледіла приміщення. Як не дивно, у кочегарці нікого не було. А куди ж подівся її підопічний дідусь?! Що з ним сталося?..

Намагаючись освітлювати лише підлогу і в жодному разі не спрямовувати ліхтарик у бік закіптюжених віконець чи дверей, Ірма обережно підійшла до саморобної «етажерки» з ящиків. І тут побачила, що на купі ганчір’я лежать три аркушики паперу, списані тремтливим старечим почерком. Поруч лежав олівець, який вона принесла Мирославу Сергійовичу разом з тонким шкільним зошитом «в лінійку», звідки й були видрані аркуші. Передчуваючи недобре, жінки нахилилася до лежанки, підняла списані папірці та за допомогою того ж таки ліхтарика прочитала наступне:

Донечко! Дякую тобі за все, що ти для мене зробила. Дякую, що серед усього теперішнього паскудства дозволила відчути справжнє людське тепло, про яке я вже став забувати, яким воно буває. Але я більше не маю права обтяжувати своєю присутністю ні тебе, ані будь-кого іншого.

Сьогодні все скінчилося: я нарешті бачився з обома своїми дітьми від першого шлюбу – і з сином, і з дочкою. Й обидва сказали, що ніколи не мали бажання бачити мене. І надалі теж не хочуть. Бо я нібито спаскудив життя не тільки їхній матері, але й їм самим. Бо краще не мати батька взагалі, ніж мати такого, як я. Отож як їх мати навчила, так вони всім і розповідають, що я не повернувся з фронту. Що загинув героєм-комбатом, воюючи з фашистською гідрою за нашу Радянську Батьківщину. А живим я їм не потрібен. І нікому іншому не потрібен також. Так вони кажуть.

Якби ж вони знали хоча б про тебе або ж про другу мою сім’ю! Якби хтось із них хоча б пожалів мене, тоді жити далі мало б сенс. Але тепер настав край: усім від мене суцільні клопоти й неприємності, то навіщо чіплятися за життя?

То що ж, лишатися безхатченком або, як пишуть у міліції, БОМЖем? Якщо й надалі буду переховуватися в оцій кочегарці, а ти продовжиш мене підгодовувати, ні до чого доброго це не призведе. З туберкульозом цю зиму я все одно не переживу. Навіть у цій кочегарці. Та ще й тобі, донечко, і твоїм близьким зайвих клопотів завдаватиму. Як був я за ґратами доходягою, то одне. А коли на волі доходягою лишився, це геть інше. Треба із цим кінчати.

Звісно, я знаю, що в Охтирці мені зрадіють і там мене приймуть. Проте і моя друга дружина, люба моя Маня, і наша донечка-гарнюня Каміла – вони занадто хороші, світлі та чисті, щоб псувати їм життя, щоб наражати їх на небезпеку. А отой «Бендер», який мене занапастив, – який же він небезпечний! Він дуже-дуже небезпечний, кажу тобі! Якщо повернутися в Охтирку, то він знайде спосіб зайнятися моєю другою сім’єю. Отож туди для мене шлях заказаний.

А тому прощавай, донечко. Я зникаю з твого життя назавжди. Я так вирішив, іншого виходу не бачу. Міг би повіситися тут же, у кочегарці, – однак повішені мають жахливий вигляд, а я не хочу лякати тебе. Для тебе ж буде краще не бачити мене мертвого. Та й якщо удавлюся тут, у Харкові? Раптом почнуть шукати, хто я і звідки? Раптом вийдуть на тебе? Я не хочу такого, тому забираюся звідси.

Прощавай, не поминай лихим словом. Дякую ще раз, що ти зігріла мої останні дні. Прошу наостанок лише про одне: не шукай мене ні тут, у Харкові, ані в Охтирці. Це не має сенсу. Я знайду тихе місце, де можна звести рахунки з життям без сторонніх очей. Щиро твій,

М.С.

Завершивши читання, Ірма на прямих негнучких ногах вийшла з кочегарки надвір, привалилася спиною до найближчого дерева і так стояла близько години, стискаючи в руках полотняну торбинку з нікому вже не потрібною вечерею.

Спілка письменників УРСР, вул. Орджонікідзе, № 2, Київ, 10 листопада 1982 року

Піднявшись сходами на другий поверх, Венедикт буквально вперся у величезне погруддя Леніна. А тепер куди – ліворуч чи все ж таки праворуч?.. Вахтерка, яка сиділа за столиком біля входу в будинок, йому пояснювала. Однак впавши в ейфорію уже від самого факту знаходження в Будинку письменників… Забув! Геть-чисто забув!..

Отож тепер треба перегнутися через бильця донизу і спитати… Ні, незручно якось. Або назад повернутися… Погана прикмета. А якщо не те й не те – доведеться самому вирішувати, ліворуч чи праворуч. Та-а-ак… «Наліво» ходять, коли дружину зраджують, – еге ж? Але ж він не такий!.. Не розпусник себто. Отже, піде направо. Або, як кажуть тутешні люди, до яких він і досі не звик за всі минулі роки, – праворуч.

Праворуч.

Право-руч.

По праву руку.

Одне слово замість трьох! Гм-м-м, дивний язик…

Ой! Власне, не язик, а мова. І це також дивно.

Судячи з усього, напрям подальшого руху він обрав правильний. Адже варто було повернути праворуч і зі сходового майданчика увійти в широкий чи то коридор, чи то передпокій до основних кімнат, а там уже були люди.

– Пробачте! Ви не підкажете часом…

Як раптом… Ой!

– Ох, вибачте!.. Ви ж… Ви – товариш Загребельний? Я не помилився?

– Не помилились, – зсунувши окуляри ближче до кінчика носа й прискіпливо оглядаючи прибульця поверх солідної масивної оправи, мовив Павло Архипович Загребельний. – Це, якщо вам досі невідомо, приміщення Спілки письменників.

– Відомо, авжеж відомо!

– А тому годі й дивуватися, що тут, у цьому будинку, можна зустрітися з головою нашої організації. То чому ж ви так здивовані?

– О-о-ой, пробачте, я, мабуть, таки не в той бік звернув. Вахтерка все ж таки, мабуть,