Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

– Бачиш, донечко, діло таке… – дідуганчик дивився на неї ошаленілим поглядом. – Прямую я додому, «Бендер» цей довкола мене бігає і як завше торочить щось своє про те, до чого значуща справа може вийти з моїх спогадів і як це патріотично. І тут раптом я знепритомнів.

– Як це знепритомніли?! – не зрозуміла Ірма.

– А отак! Йшов собі, йшов. Усе було гаразд. Як раптом немовби всю свідомість мені начисто відібрало! Що зі мною сталося – не знаю. Але отямився я вже в якомусь приміщенні, сидячи на пригвинченому до підлоги стільці. Біля мене був пошарпаний канцелярський стіл, за яким сидів чоловік у цивільному. На столі переді мною лежав протокол мого допиту…

– Тобто?..

– Так і було, чесне слово! – старигань аж сіпнувся всім тілом. – І протокол був, і на кожній його сторінці мій власний підпис стояв. І ще були показання «Бендера» того, кореспондента. Чоловік у цивільному мовив: «Отже, паскудо, тобі першого разу замало виявилося? Що ж, доведеться вдруге виховувати, якщо з першого разу не розумієш…»

Зі слів Мирослава Сергійовича виходило, що тепер йому впаяли вже не «десятку», а цілий «четвертак»! Очевидно, розраховували на те, що вдруге він з-за ґрат просто не вийде, що його винесуть ногами уперед. Мабуть, так би і сталося, але ж він захворів на туберкульоз у закритій формі. А тут приспіла ще й амністія на честь 60-річчя СРСР, під яку він підпадав як учасник Великої Вітчизняної війни та чоловік, старший від 60 років. Ну, ще й туберкульоз… Навіщо на зоні хворого доходягу тримати?

В результаті Сусла звільнили й на прощання попередили: мовляв, забийся у свою Охтирку, сиди там тихесенько як мишенятко і подихай, не рипаючись та з жодними підозрілим «кореспондентами» ні про що не розповідаючи. Він і збирався додому їхати… Як раптом на якомусь полустанку зістрибнув з поїзда і, плутаючи сліди, пересідаючи з електрички на електричку, за пару тижнів таки дістався Харкова – міста, навіть наближатися до якого не мав жодного права.

А все тому, що захотів наостанок розшукати діточок від першого шлюбу. Колись перша дружина – та сама розлучниця – категорично забороняла Мирославу Сергійовичу навіть бачитися з ними… і навіть листи їм надсилати!.. Але ж не може бути так, що вони батька рідного бодай перед смертю побачити не захочуть? То все вона, розлучниця самозакохана, винна! То все її надумані підступи!..

– І от я в Харкові, – завершив розповідь старигань. Його нижня щелепа знову дрібонько тремтіла від надлишку почуттів, а в куточках очей набрякли старечі каламутні сльози.

– Отже, ви приїхали сюди після відсидки? – спитала замислено Ірма.

– Не стану приховувати, так, – кивнув він і додав: – Міг би тобі збрехати, донечко… Але відчуваю, що мушу тобі правду сказати всю, яка б гірка та правда не була. Отож і кажу про все, як є.

– Тоді скажіть краще, яке таке відкриття зробив батько отого вашого есесівця, якого в сорок четвертому розстріляли?

– І-і-і, ні-ні! Тільки не це, тільки не це!.. – замахав руками Сусло. – Наскільки я зрозумів, те його відкриття хтось вкрав і собі привласнив. Хтось дуже-дуже іменитий. І сталося це не без участі Ка-Де-Бе… чи еН-Ка-Ве-еС… чи як воно в ті роки називалося?! Тим-то вони й пильнують, аби ніхто не пхав носа в ту давню історію. Мені життя зламали, спаплюжили. Отож не суйся до них, донечко, не треба ризикувати.

Ірма надовго замислилася. З одного боку, зв’язуватися з «органами» їй було… м’яко кажучи – ну дуже небажано! Адже у неї в минулому був чоловік зі шрамом на обличчі, який разом з поліцаями заарештував її з мамою й передав німцям. Була й дружина цього негідника, у якої ледь-ледь вдалося відібрати спочатку калиновий кулон, а потім і сережки до нього. Звісно, обидвоє вони ще в середині 1950-х були похилого віку і напевно вже давно померли… Втім, трапляється й таке, що люди столітню межу перетинають. Отож Ірма ще й досі вдягала мамині прикраси лише у себе вдома на великі свята. І досі перестраховувалася.

З іншого ж боку, жінка відчувала, що розповідь стариганя була правдивою наскрізь, від першого до останнього слова. Це добре, що туберкульоз у нього поки що має незаразну форму. Але що буде, коли захворювання перейде у відкриту форму?! І головне, коли це станеться?.. І скільки часу після цього Мирослав Сергійович протягне… Отже, зараз він і справді має чи не останній шанс розшукати вже дорослих дітей від першого шлюбу і впорядкувати з ними стосунки.

А з третього боку…

Була, ох, і справді була в розповіді стариганя певна деталька, причому дуже правдоподібна! Адже Ірмі доводилося працювати в касі, де обслуговувався спеціальний контингент пасажирів. Зазвичай ці люди мали зовнішність нічим особливим не прикметну, можна навіть сказати – сіру. Тим помітніше виділявся на їхньому безбарвному тлі чоловік, який підходив під характеристику «Бендера» так точно, що сама Ірма подумки називала його «аферюгою». Очевидно, чоловік цей роз’їжджав багацько, бо купував квитки щонайменше три-чотири рази на півріччя (бувало й частіше) – тому і запам’ятався.

От тільки червона «корочка», яку він недбало демонстрував у віконце спецкаси, була справжньою. І «корочка» ця не залишала сумнівів щодо приналежності її власника до певного відомства. І це була ніяка не газета, звісно ж… Тим не менш, ця обставина дуже добре пояснювала, чому з Мирославом Сергійовичем сталося все те, про що він розповів. То як же було не допомогти небораці у здійсненні, мабуть що, останнього бажання?..

Отож обдумавши всі нюанси почутого, зваживши всі «за» і «проти», Ірма зробила те, що могла зробити за даних обставин. У дворі будинку, суміжного з їхнім, стояла стара занедбана кочегарка. Відколи в їхньому мікрорайоні протягнули центральне опалення, необхідність у кочегарці зникла. Усе обладнання, яке тільки можна, звідти познімали. Час від часу там збиралася місцева шпана, але не влітку: коли надворі тепло, є багато інших цікавих місць, де можна просидіти до глибокої ночі, дудлячи дешевий портвейн, граючи у преферанс і ведучи задушевні бесіди…

От саме до занедбаної кочегарки Ірма й відвела нового знайомого. За пару годин принесла туди ж деякі старі речі свого чоловіка – нехай поношені, але ще цілком пристойні. До цього додала нашвидкуруч зібрану вечерю. Відтоді навідувалася туди двічі на день – рано вранці й пізно ввечері, коли вже ґрунтовно посутеніє. Вислухавши пояснення дружини, Корній лише сумно зітхнув, знизав плечима і мовив:

– Роби як знаєш. Аби нам через те нічого не було.

Натомість дочка висловлювала невдоволення, як тільки могла.