Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Це була несусвітня варвітня: ламалися вози, зупинялися валки, сплутувалися голоблі — все змішалось у купу; крізь дим я дивився на все те і відчував піднесення, яке завжди відчуваєш, коли справа, за яку постав, перемагає. Ляхи побачили, що місце для оборони вибрали незручне, й рушили обозом на гору, що здіймалася неподалець. Але там не зупинялися, бо побачили нашу силу й кинулися чимдуж донизу. Тут вишикувались у лави, але ми вдарили на них із гармат і почали колошматити зусібіч їхній обоз. Я бачив, як падають від наших гарматних і мушкетних стрілів жовніри, як вони зводять до неба нажахані і зболочені обличчя й тягнуть у молитві руки, як волають і кричать.

Що значить колошматити обоз? Це коли вози розриваються на ломаччя, це коли голови, руки й людські ноги літають, як опуки, тоді коні перетворюються в криваві кавалки, а людська кров, пінячись, тече, наче річечки.

Ми кинулися на них кіннотою й почалася така січа, що я вже не міг спостерігати. Бив уліворуч і вправоруч, рубав і колов. Од битви п'янієш, тіло тоді горить, палає обличчя, а очі блискають навсібіч, щоб вчасно відхилитися від ворога чи вдарити по ньому. Я змагався в тій січі не з одним вояком, нарешті мені потрапив сильний і управний — ми билися, забувши про все на світі, і не відаю, хто б переміг у тому герці, коли б один із моїх побратимів не всадив у супротивника списа. Цей не кричав, лише с ціпив зуби, схопившись руками за держално.

Так, він не кричав, а мав заціпеніле, залізне, але й мертве обличчя, руки його схопилися за держално списа, і по пальцях котилася кров, його власна кров, і він опустив погляд на ті свої руки, й невідривно туди дивився, а лице його із сірого біле стало.

Було гаряче, сонце стояло високо й шпарило. Ми обливалися потом, і від того проступала на вустах сіль. У цей час коронні гетьмани спішили свої хоругви. Поляки важко зістрибували на землю у своїх риштунках, і тут воля Божа посприяла нам: служники, яким пани віддали свої коні, зрадливо стрибнули у сідла й розсипалися, гнані лютим страхом, по навколишніх луках та лісах...

Я замовк, передихаючи. Здавалося, що в моїх очах горить пожежа недавньої битви, бачив усе так дивовижно чітко й гостро, що від того боліли мені очі. Приплющився, але це не дало полегші, очі палали і я, стримуючи тремтіння вуст, дивився туди, де котилися вози, бігли люди, ламалися колеса, розкочувалися гарматні громи. Я бачив роздуті щоки трубачів, які видували з мідних горлянок закличні звуки, довбиші гупали у котли, і од того залізного брязку, що розлягався над бойовищем, тремтіло все у нутрі. Мчала кіннота, і я помчав разом з нею, у мене пашів жаром лоб, а рот був роздертий у переможному крикові.

— Ви колись переживали таке, отче? — спитав я.

— Радості великої перемоги я не переживав,— сказав схимник.— Зате переживав смуток великої поразки. Але розповідай далі.

І я розповідав далі. Ляхи забились у своєму безладному відступі до ярів та круч. Вони почали спускатися по крутому узвозу, але внизу їх перепинило багно, і вояки зтирлилися біля нього, як отара овець. Ті, що спускалися згори, вже не в силі були стримати коней. Коні помчали донизу, разом із возами, і візники злякано попадали з тих возів навсібіч. Вози грімкотіли, й перелякані коні задирали вгору голови. Тоді один кінь спіткнувся, і віз наскочив на нього, перекидаючись разом з другим конем. На цю купу наскочила вже валка возів — зчинилося страшенне місиво із тіл та речей. Смертельний вискіт коней, хряскіт кісток і тріск дерева — все це було таке жахливо-небачене, що я спинив коня, заворожений несамовитістю цієї картини.

Заляпані кров'ю й багном завмерлі обличчя, морди коней із роздертими ротами, з яких вивалюється кривава піна, перемішані у дике місиво полудрабки, колеса, голоблі, упряж, людські голови, руки, ноги, спини, поруч з кінськими ногами, головами, тілами,— все це раптом ніби вмерло, перетворюючись у ритину на дереві.

Навпроти вже дерлися під кручу ті, що зуміли переметнутися через багно в долині, стьобали немилосердно своїх коней, але ті, хоч і пнулися вгору, але сповзали по глині донизу, де була справдешня колотнеча. В багні позагрузали валки, і вози ніяк не могли через них продертися, а козацькі гарматні ядра не давали ворогові вільно дихнути — вів нас тоді сам Хмельницький. Ми вдарили по гетьманах, коронному й польному, які металися з багатьма хоругвами обабіч обозу; вони намагалися вирівняти свої лаштунки, але ми вдарили надто сильно і стерли ті лаштунки вмить. Тут випала вже значна робота рукам: ми стинали шляхетські голови, і від великої крові, яка пролилася тоді, усі геть, і я в тому числі, сп'яніли...

У ту ніч я ще багато розповідав. Здавалося, схимник зник із яскині, бо там, де лежав, не чутно було ані звуку. Врешті, я вже й ніби не зважав на нього — мені треба було вибалакати все, що палило душу. Я розповів, що потім, коли обдивлявся бойовище, мене струснуло від жаху — стільки людських трупів не бачив ніколи. Я й тепер тремтів, вдивляючись уже вкотре на те криваве бойовище, по якому ступала моя нога, бо вночі не витримав і пішов туди. Яскраво світив місяць і моторошно осяював поле битви. 1 я відчув те все, як частину єства й буття свого, я намагався пригасити в собі хвилі, які збуджували моє серце, а зараз спробував відігнати від себе видиво того побоїська. Але воно знову ставало перед очима — йшов я по мертвому полі уже вранці, і було воно все всіяне гайворонням, і мені хотілося спитати цих мертвих людей: "Чого ви прийшли на нашу землю і чому, прийшовши на неї, ведете себе як свині? Це ви підняли цей заколот, ви примусили нас узяти в руки шаблі, чому не сидите вдома і не будуєте там свого господарства? Чому хочеться вам заливати кров'ю не свою, а чужу землю, ми бо її ллємо не з волі своєї, а з вашої!" Таке тоді сказав я отим тисячам трупів, але душі моєї це не вилікувало. Бо попри те, що діло чинили ми справедливе, попри те, що інакше чинити не могли, аби не лишатися рабами під ляхом, серце й душа в мене плакали, бо не був я вояком, а людиною жалісливого серця. Моє призначення — не стинати людські голови, а читати книги і вивчати мудрість світову, зачинитись від світу й наближатися до Бога, а це значить пізнавати світ. Я не судив себе за те, що взяв шаблю до рук, але кров на моїх долонях пекла мені, хоч її й не було видно. Вона пекла мені і в душі, в тілі, й на тілі, вона все-таки волала, бо пролита кров — це пролита кров навіть і в самообороні. І я сказав собі: ми здолали напасника, а тепер я можу відчути себе вільним. Тепер я можу повернутися до того, до чого кличе природа моя й призначення. Тож я скинув із себе зброю й кинув її на тому бранному полі. Пішов, не озираючись, а над головами в мене каркало гайвороння. І те гайвороння раптом знялося й полетіло вслід за мною — може, не все, але принаймні його частина. І я йшов по лісі, а потім побіг. Хотів утекти від того жахного, від отих кривавих річок, від отих нагромаджених гір із ломаних возів, убитих коней і людей, від отого гайвороння, яке чомусь не покидало мене, ніби чуло в мені пролиту мною кров.

— Скажіть, отче,— мовив я,— чи добре я зробив?

Схимник лежав мовчки. Не знаю, що він думав, але мені чомусь здавалося, що я його розворушив. Більше того, він, можливо, прикликав до себе власні спогади із тієї війни, коли узяв шаблю до рук він, коли й він лив кров, але тоді війну козаки програли. Програли й видали по-зрадницькому свого ватажка, а він, уражений тим і розчарований у всьому, покинув світ і забився в ці хащі. Тут же обріс, як дерево, мохом спокою й байдужості, бо й сам починав подобати на вічне спокійне дерево, яке молиться хмарам. Хай діється навкруги казнащо, хай перекинеться все шкереберть, хай згорить і спопелиться, його ж спокій — найголовніше, і він залюбки плекав його. Але прийшов у його життя я і зруйнував спокій. Отож він і лежав мовчки, хоч я питав у нього поради. Ні, він не лежав мовчки: я почув, що він молиться. Шепотів у темряві спрагло, і питав щось у Бога, а що саме, розібрати я не міг. Можливо, бачив він степ і блакитне небо з його невимірною глибиною, бачив журавлів біля криниць і чув їхній рип, а також мелодійний подзвін води, коли нахиляв цебро, щоб напитися. Можливо, бачив він білі хати й дітей, що бігали по калюжах після веселого літнього дощу; можливо, згадав обличчя людей, які вже давно згасли в його пам'яті, і рятувався від тих видив молитвою, бо хотів прогнати їх від себе і так врятувати власний спокій. Чи так було, чи ні, годі сказати, але те, що мій прихід схвилював його непомірно, було справді так...

Прокинувся, коли сонце влилося через відчинені двері ясною стягою. Побачив крізь прочіл зелений ліс, почув спів пташок і ковтнув ранкової прохолоди із духом вранішньої роси. Дивився на живий світ у прямокутнику, й не хотів зрушати з місця. Бачив листя, що спокійно шелестіло, й чув спокійний погук зозулі. Зозуля кувала довго, аж утомився рахувати, скільки ще відведено мені долею років.

Схимника в яскині не було. Але за мить у дверях виросла велика його постать. Я не побачив його обличчя — світло било схимнику у спину, але якась особлива урочистість у його поставі здивувала мене. Схимник підійшов до мене рішучою, чіткою ступою, і я уздрів у нього при боці шаблю.

— Переконав мене, юначе,— сказав голосно схимник.— Можу й на твоє нічне запитання відповісти. Гріх ховатися від світу, коли твоя земля залита кров'ю.

Я сів на ложі. В,голові мені морочилося, а вуста затремтіли. Струснув головою, проганяючи і залишки сну, і оту запамороку в голові; ні, не мав я сили і не мав у тілі бадьорості.

— Я вас розумію, отче,— сказав тремтливими вустами.— Коли вас покликав Господь, гріх йому не коритися. Мене ж Бог покликав злікувати свою душу. Тож поки що... побуду тут...

Я отямився. Ні, з цими історичними візія-ми виходить щось зовсім чудне: ніби й справді я колись жив у ті давні часи, настільки точно, чітко й виразно все зрів. До дрібниць бачив одежу того часу, зачіски, речі, зброю, обличчя, тобто те, чого при своєму рівні освіченості, а ще й історичної, знати не міг. Я навіть спробував виладнати вервечку тих візій: найдавніша була із Єлисеєм Плетенецьким, коли я, юнак, слухав його промову — це відбувалося на початку XVII століття.