Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Я спробував йому приязно всміхнутися, але обличчя моє, здається, тільки скривилося. Тоді я опустив голову й проказав покірливо:

— Дякую, отче. Шукаю лише даху над головою, неймовірно змучений.

Отак я й потрапив у ту яскиню. В ній було майже темно, хіба біля образів миготів маленький вогник та блимала ще свічка у схимник ових руках. Але цього світла було замало для мешкання, і я відчув майже дотиково холодну вогкість кутків, їхню бездонну глибину й непрозорість. Відчув запахи трав, які змішувалися з духом непровітрюваного приміщення й немитого схимникового тіла. Той ішов поставити свічку біля печі, повернувся до мене спиною, і, освітлений свічкою, став схожий на ведмедя: кошлатий і неповороткий, незграбний у своїй схимницькій одежі й дикий.

Я дихнув на повні груди й зморено впав на ослінця.

— Заблукав у цьому лісі,— сказав.— Думав, ночуватиму під деревами.

— Під деревами ночувати не годиться,— мовив схимник просто й лагідно.— Призвичайся, чоловіче, в моїй пустці, я радий людям. Однак мені час віддати Господові молитву.

Підійшов до образу, намальованого невправною рукою, але яскраво, і важко впустився навколішки. Я дивився на його велике, кострубате тіло, на образи, що німо стерегли спокій мешкання, на свічку, яка потріскувала біля печі, й поступово з-перед моїх очей відступала темрява. Будова була складена із грубих колод, на одній стіні висіла шабля, а на столі лежала грубезна розгорнута книга.

Ще раз зирнув на схимника — той бубонів молитву, і я з незбагненною жадобою прислухався:

— Царю небесний, утішителю, душе правди, що всюди єси і все наповняєш, скарбе життя і життя давче, прийди й уселися у нас, і очисти нас од усякої скверни, і спаси, добрий, душі наші. Святий Боже, святий кріп-кий, святий безсмертний, —помилуй нас!

Я слухав цей голос у сутіні, голос кошлатого, дикого чолоовіка, який покинув світ пристрастей і знав тільки розмову з Богом, і тиха благовість наливалась мені у груди. Бо я бачив, що цей молільник ніби огортається світлом і ніби поселяється в середину кулі, у чудний такий захисток, коли можна заплющити очі й колихатися, забувши про все, що гризло й турбувало, про минуле й теперішнє, а про майбутнє зовсім не думаючи. Отож хай буде тільки цей мент, думав я, коли чути заспокійливе схимникове бубоніння й коли ним переймаєшся.

— Боже мій, ти дивно великий! Ти в славу й красу одягнувся, зодягнувся у світло, як у ризу!

І я відчув, що мене забирає в полон молитва, яку схимник проказував гарячим сухим шепотом, таким сухим, як ця темрява й ніч, як світло свічки й колодяні стіни. Мене забирала в свої лабети ніч, повна одухотвореного етеру, коли кожен порух людський — двічі порух, а кожне слово людське — двічі слово! Я відчував, що мене тягне додолу, до землі, на дно цієї ночі й темряви, звідки найліпше бачити Божі очі, що повнять душу рівним вічним вогнем. І я також упав навколішки, вклякнувши перед образами позаду схимника, й зашепотів те саме, що проказував і він:

— Ти землю поставив на основі міцній — без волі твоєї не похитнеться вона повік віку!

Однак схимник, і це мене здивувало, закінчив молитву надто швидко. Звівся з колін й повернувся до мене. Очі його блиснули вогняними іскрами, і я побачив, що він аж горить од цікавості.

— Я давно, юначе, відлучився від світу цього,— сказав трохи зажваво.— Що там у ньому робиться?

— Іде важка, кроволийна війна, отче,— сказав я.

— Хто б'ється?

— Ляхи з козаками.

— І знову гору беруть ляхи?

— Цього разу ні, отче. Ляхи розбиті впень.

— Дивні речі кажеш, юначе,— заходив покоєм чернець.— Чудові кажеш речі! Але ти втомлений і знужденілий, спочивай, розкажеш мені про все завтра.

І от ми лежали мовчки якийсь час у темряві, просвіченій кволим вогником від єдиної лампадки, що ледве блимотіла. Я й справді був нестерпно втомлений, тіло мені гуло, але заснути не міг. Чи від тієї втоми, чи від збудження, якого зажив під час ходу через ліс і при молитві; мені стояв перед очима степ — котилися хвилі тирси, чулося іржання коней, крик ординців, їхній навальний напад; крик ляхів, німецької піхоти, козаків — все змішалося в змаганні, блискотіли шаблі, свистіли стріли, дзвеніла криця, ламалися ощепи, гукали діла й бахкали маленькі гарматки — а вже по тому я йшов через ліс, і стовбури дерев були, мов живі людські тіла, бо коли торкався їх ненароком, здригалися й відсмикувалися. Над головами погойдувалися голі безлисті гілки, які мали на кінцях гострі, вифарбувані в червоне нігті; мені здавалося, що ті нігті за мить увіп'ються в мене, гілля схопить, наче кліщами, і жбурне туди, де на мене чекатиме ледачий і спокійний звір розпаленої печі. "Це вже я сплю",— думав я, передчуваючи біль зустрічі з вогнем у тій печі, куди мене хочуть закинути ці рукаті дерева. Бо паща його, розтулена наскільки-мога, розтуляється, бо в того звіря-печі маленькі, розпечені, мов спалахи, очі, отож лечу я в червоне, розтоплене місиво, оте смертельне вогняне болото...

Струснув головою, проганяючи страшне видиво й неприємне почуття приреченості. Хто я був? Нещодавно спудей Київської колегії, перед яким стояло: піти в козаки, як багато хто з камраття, чи в ченці для науки й служби Божої? І я вирішив піти в козаки, але при неодмінній умові, що повернуся колись у світ схими, мудрості книжкової й служби Господньої...

Схимник не спав, я чув це виразно. Здається, мій прихід дивно схвилював його — напевне прагне зі мною поговорити просторіше, але не хоче турбувати при втомі моїй. Але і я не міг спати, ото тільки раз втонув у червоних хвилях сну, а тепер випірнув і лежав з талахкотливим серцем і з розверстими очима.

— Не спите, отче? — сказав перший я.

— Не сплю,— почувся хрипкий голос.— Давно на бачив людей — в глибокі хащі завело тебе, юначе. Тут рідко ступає нога, а ти своїм словом про нову війну ляхів з козаками розвередив душу.

Я не міг бачити схимникового обличчя і знати, що відбувається в його душі. Врешті, це мені було байдуже, більше турбували власні болі.

— Давно вже ви тут? — спитав у схимника.

Той спершу не відповів. Мені навіть здалося, що питання моє недоречне. Однак глухий і схвильований голос таки озвався до мене:

— Не лічу днів. Мені не потрібні дні, й місяці, й роки. Але коли вже казати, то з того часу, коли козаки видали ляхам гетьмана Павлюка. Тоді сказав: на цій землі, де вояки видають ворогам свого ватажка, щоб зберегти власну шкуру, мені годі бути й лічити час. Ліпше піти в безчасся і в безлюддя.

— Це значить, отче, що ви пробули в пустці десять років. Чи ж дістали ви тут спокій душевний?

Цього разу схимник мовчав довше. Я однак хотів відповіді, більше того, чекав не неї, наче мені по-особливому на цьому залежало.

— Відповім тобі,— мовив нарешті схимник,— не своїми словами, а Єфрема Сирина: "Доки звір живе самотою в пустці, він не знає людського батога й пужална. Доки дикі кози тримаються в горах, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх остригти".

Ми лежали в темряві, й кожен із нас відчув, що зустрілися недаремно, що давно чекали на цю зустріч — так було, мені здавалося, у глибині думок наших і потаємних прагнень. Але говорити вголос про своє потаємне не зважувалися — не були близькі.

"Прийшов сюди зі світу,— думав я втомлено,— що плаче й кипить від крові людської. Добре говорити й проповідувати про війну, навіть священну, а тяжко вбивати ближнього свого. Добре говорити про перемогу, а тяжко бачити непоховані трупи, де вороння викльовує невідданим землі очі. Я сміливо пішов у те змагання і не ховався в кущах, я гордий з того, що цього разу козаки перемогли ляхів, але скільки пролилося крові, які великі й широкі річки — це жахнуло мене і зруйнувало душу!"

Що міг думати в цей час схимник? Очевидно, хотів у мене розпитувати, що робиться в світі, хто такий Хмельницький, імення якого йому назвав. Невже тоді, коли було по-зрадницькому видано Павлюка, на Україні не вмер козацький дух, а козацька мати за цей час встигла народити нових своїх визволителів?

Відчував, що хвилююся. Може, все-таки розповісти цьому дикому, захованому в лісі чоловікові про все, що пережив? Мої очі розпалювалися, вже відчував дрож, який завжди проймав мене перед битвою. Коли звучали труби й гриміли тимпани; коли йшла вперед під розгорнутими хоругвами і знаками піхота; коли горлали вершники і глухо стукотіли кінські копита, аж стогнала земля; коли пилюга здіймалася хмарою, а сам Хмельницький мотався на своєму чудовому румаці й гучним голосом нагадував, що настав день утвердити волю віри й батьківщини.

— Якщо не спиш,— почувся глухий схимниковий голос,— то розкажи.— Що там відбувається у тому скаженому й шаленому світі?

— Гаразд, отче,— мовив я.— Слухай, коли можеш, бо все це колись переживав і ти сам.

І я побачив величезне поле, на якому розгорілася битва. Ми вже мали після битви на Жовтій Воді двадцять шість гармат і гарматок. Особливо чудові були п'ятнадцять водних гарматок, вони були нового штибу і мали тільки два колеса — їх привезло з собою військо, котре спускалося Дніпром. Було то в п'ятницю, одинадцятого травня, коли ми рушили від Жовтої Води назустріч коронним гетьманам. А вже шістнадцятого травня, в середу, на сьомому тижні після Великодня, ми з'явилися перед ляхами. Був тоді чистий і свіжий ранок, і ми відчули — чекає попереду важка січа. Сходило сонце, було воно неначе вмите — добра ознака для вояків. П'ятнадцять тисяч нашої кінноти рушило вперед, з ними був я,— ми сміло вдарили на ляхів. ТІ недовго тримали бойовий стрій і почали відступати до свого окопу. Ми билися так, що боліли плечі, а в очах стояв кривавий туман. Я сам скинув списом на землю ротмістра, і бачив, як мій кінь ударив його копитами. Ротмістр закричав...

Так, ротмістр закричав, роздерши рота — жахлива маска, відчай, незмірний біль — вона стоїть, та маска, в мене перед очима; я десь іду, і вона переді мною; я сплю, і вона мені сниться; я їм, і не можу не бачити Ті і не почути того страшного його крику!

Але тоді червоний туман заслав мені очі — я бився вже з іншими. Ворога лягло зо три тисячі, отож тільки й могли, що відстрілюватися з окопу. А коли надійшла наша піхота й гармати, їм стало непереливки. Гармати закидали їхній обоз кулями — бачив, як густо падали вояки, як здіймалися ставма поранені коні, і чув передсмертні крики.