Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

обізвав­ся Ко­маш­ко, бо знав слаб­кий язик Бо­ро­давкіна.

- Знаєте що, па­ничі? Ходім до ме­не та пог­раємо тро­хи в кар­ти. По­тяг­ла ме­не жінка на оце ку­пан­ня, бо во­на, бач­те, ту­теч­ки зрос­ла, і як нас­та­не літо, то її, мов ту морську чай­ку, так і тяг­не сю­ди… її тяг­не до мо­ря, а ме­не до су­хо­до­лу. Здох­ну не­за­ба­ром з нудьги. Ходім, го­луб­чи­ки!

- Спасибі вам: я в кар­ти не той, - ска­зав Мав­родін.

- І я не граю, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Але чо­го це ви обид­ва скри­ви­лись, як се­ре­да на п'ятни­цю? Жінок у вас не­ма, діти до­ма не пла­чуть. Щас­ливі лю­де, та й годі! - ска­зав Бо­ро­давкін. - А мо­же, це ви так по­да­лись од морсько­го ку­пан­ня?

- В кож­ної лю­ди­ни є свій клопіт і свій сму­ток, без цього не мож­на, - ска­зав Ко­маш­ко.

Комашко обер­нув­ся і тро­хи не по­чо­лом­кав­ся но­сом об фізіономію Фе­сен­ко­ву. Фе­сен­ко пря­му­вав до Нав­роцько­го, але вглядів Бо­ро­давкіна і прис­ту­пив до йо­го, не примітив­ши Ко­маш­ка, що сто­яв до йо­го по­ти­ли­цею.

Комашко одс­ко­чив на ступінь, не­на­че вко­лов­ся об бу­дяк. Фе­сен­ко лас­ка­во привітав­ся до Бо­ро­давкіна, зняв циліндер і якось штуч­но, роб­ле­но, ду­же ни­зенько й хи­мер­но пок­ло­нив­ся Ко­маш­кові. Ли­це в йо­го ста­ло со­ло­деньке, але осміх був хит­рий, з сутінком злос­ту­ван­ня. Ко­маш­ко знав, що як Фе­сен­ко ду­же ввічли­вий, ду­же ни­зенько кла­няється й со­лод­ко го­во­рить, то, на­пев­но, був знак, що він зро­бив або зро­бе чо­ловікові якусь ка­пость.

І Фе­сен­ко зро­бив вже та­ку ка­пость: ос­ла­вив Ко­маш­ка.

- Куди це ви йде­те? - спи­тав в Фе­сен­ка Бо­ро­давкін.

- Приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан пош­вен­дя­ти з нудьги. В Одесі ме­не бе­ре та­ка нудьга, що не знаю, де й дітись, - ска­зав Фе­сен­ко, ско­са зир­нув­ши на Ко­маш­ка.

- Ходім, го­луб­чи­ку, до ме­не! Нам нес­тає од­но­го парт­не­ра до карт! - про­сив йо­го Бо­ро­давкін.

Фесенко ду­мав зай­ти до Сані або хоч уг­лядіти її де-не­будь. Во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, ма­ни­ла йо­го своїми бла­кит­ни­ми очи­ма. Він та­ки не по­ки­дав надії роз­по­ча­ти з нею ро­ман. Але, стрівшись з Ко­маш­ком, він до­га­дав­ся, що й той ту­ди ж пря­мує. Фе­сен­ка по­ча­ла роз­би­ра­ти злість, і він зга­дав свої анонімні лис­ти, вер­нуті йо­му на­зад.

- Та й мод­на ж ви лю­ди­на! Які чу­дер­нацькі ру­ка­ви ва­шо­го пальта! - крик­нув Бо­ро­давкін, тря­су­чи Фе­сен­ко­ву ру­ку.

Рукави сіро­го делікат­но­го кольору пальта бу­ли скраю об­шиті чор­ним ок­са­ми­том з чу­дер­нацьки­ми ку­че­ря­ви­ми рідки­ми ви­зуб­ня­ми. Зда­ле­ки зда­ва­лось, що на ши­ро­ких за­кар­ва­шах ру­кавів по­начіплю­ва­лись не то ра­ки, не то чорні па­ву­ки. Фе­сен­ко для оригінальності сам ви­га­ду­вав собі та­ке, хоч на це й не бу­ло по­ве­денції в панів.

- Подумайте собі! Два тижні, як я по­шив собі та­ке пальто з чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми за­кар­ва­ша­ми на ру­ка­вах, а це див­люсь на бульварі, де­сять душ як­раз в та­ких са­мих сіреньких пальтах, з та­ки­ми ж дос­то­ту за­кар­ва­ша­ми. Так і пішло, так і пішло! -чва­нив­ся Фе­сен­ко.

- Честь вам і сла­ва! Впо­до­бу маєте ду­же ес­те­тич­ну! - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Фесенко зрадів, бо не пос­теріг іронії, йо­го очі ста­ли лас­кавіші.

- Яке по­га­не місто Одес! - ска­зав Фе­сен­ко. - Тиж­день оце шу­каю ґудзиків до ру­кав­чиків та до жи­лет­ки; пе­ре­ди­вивсь усі ма­га­зи­ни і… не знай­шов.

- То ви­пишіть з Па­ри­жа, ко­ли в Одесі вам у цьому не­дос­та­ча, - ска­зав Ко­маш­ко і засміявсь прос­то в вічі Фе­сен­кові.

Фесенка не­на­че шпич­кою кольну­ло в бік; він втя­мив, що Ко­маш­ко сміється з йо­го й глу­зує.

- Нехай вже філо­зо­фи ви­пи­су­ють мо­ди з Па­ри­жа. Я обійдусь якось і без Па­ри­жа, - ска­зав сер­ди­то Фе­сен­ко, і чо­ловічки йо­го очей зак­ру­ти­лись, за­вертілись. - Мені здається, що не так ганьбить чо­ловіка ви­пи­су­ван­ня ґудзиків з Па­ри­жа, як дурні хлоп'ячі жар­ти, схожі на жар­ти сільських па­рубків…

- На які це, па­ни­чу, жар­ти ви на­тя­каєте! - крик­нув Ко­маш­ко.

- Ви самі доб­ре знаєте, на які, - ска­зав Фе­сен­ко. - Їха­ти вночі на Ма­лий Фон­тан… пи­сать нікчемні лис­ти - це та­ка шту­ка, на яку хіба здат­ний дур­ненький гімна­зист, а не…

- Що ви то­ро­чи­те? Який Фон­тан? Які лис­ти? - про­мо­вив Ко­маш­ко.

Фесенко по­чу­тив, що шпич­ка кольну­ла йо­го і в дру­гий бік.

- Це підступ, а не жар­ти! Цього не зро­бить му­жик! - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко на всю ву­ли­цю.

Очі в Бо­ро­давкіна за­ми­готіли од ціка­вості: Фон­тан, анонімні лис­ти стра­шен­но йо­го заціка­ви­ли. Він нас­то­ро­чив ву­ха, як той кінь, що прис­лу­хається до нес­подіва­но­го ше­лес­ту в лісі, в гу­ща­вині.

- Я под­лим ніко­ли не був і не бу­ду. Чо­го ви на­па­лись на ме­не се­ред ву­лиці й ре­пе­туєте на ввесь Ве­ли­кий Фон­тан? За які лис­ти ви то­ро­чи­те? Оце так брех­ня! - обізвавсь Ко­маш­ко.

- Та скажіть-бо, що то за анонімні лис­ти, що то за Фон­тан? Скажіть, будьте лас­каві! - бла­гав Бо­ро­давкін, і в йо­го од ціка­вості не­на­че зас­вербіло ко­ло сер­ця.

Але Фе­сен­ко йо­го навіть не слу­хав. Він роз­лю­ту­вав­ся, роз­чер­вонівся, ве­ре­щав, ма­хав ру­ка­ми, на­че прос­тий сільський па­ру­бок. В той час зовсім він за­був за уда­ва­ну делікатність ма­нер.

- Таку шту­ку мо­жуть вструг­ну­ти тільки лібе­ра­ли, ра­ди­ка­ли, такі, як ви! - кри­чав Фе­сен­ко.

- Так чеп­ля­тись ніза­що мо­жуть тільки такі шовіністи, як ви, що ладні по тричі на тиж­день зміня­ти свої пе­ресвідчен­ня з вітром! Жаль ме­не бе­ре, що ви та­кий мо­ло­дий, а вже ла­маєте свою ду­шу, - ска­зав Ко­маш­ко.

Мавродін кліпав своїми ве­ли­ки­ми ти­хи­ми очи­ма на Ко­маш­ка, не­на­че ка­зав: «Не зачіпай-бо ли­ха!» Ко­маш­ко навіть не примітив то­го.

- Бога ра­ди, не кричіть, бо вже лю­де збіга­ються, - вти­хо­ми­рю­вав Бо­ро­давкін. - Зійдім з ву­лиці в те про­вал­ля.

- Знаємо, ку­ди ви ди­ви­тесь! Ви ди­ви­тесь на Же­не­ву та Лон­дон, - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко.

- Ба неп­рав­да! - крик­нув Ко­маш­ко. - Я див­люсь на Ук­раїну, та й годі. А ви ди­ви­тесь в Па­риж та на свою ки­ше­ню, - ска­зав Ко­маш­ко, й йо­го тонкі ніздрі зат­ру­си­лись, а ли­це зблідло.

- Одначе про­щай­те! Час мені йти до Нав­роцьких, - ска­зав Ко­маш­ко.

- І я там за­раз бу­ду! - гук­нув Фе­сен­ко.

- Опізнились! Ви скор­чи­тесь в три по­ги­белі, і пла­зуєте, і скрізь про­ла­зи­те, але там не пролізе­те, - різко го­во­рив Ко­маш­ко, по­ка­зу­ючи ру­кою на го­ру, де бу­ла гос­ти­ни­ця.

- Проліземо й там! - гу­кав Фе­сен­ко вже з бал­ки, ку­дою повів йо­го за ру­ку Бо­ро­давкін до се­бе.

- Та ходім-бо, пог­раємо в кар­ти, бо все од­но - вам не го­диться до Нав­роцько­го йти: ту­ди ж пішов Ко­маш­ко, - ска­зав Бо­ро­давкін.

Злість ду­ши­ла Фе­сен­ка. Він по­чер­вонів, тру­сивсь, як в про­пас­ниці, і все ла­яв Ко­маш­ка, йду­чи бал­кою попліч з Бо­ро­давкіним. Він не­на­видів Ко­маш­ка і за Са­ню і че­рез те, що Ко­маш­ко був та­ла­но­ви­та лю­ди­на і міг ста­ти йо­му впо­пе­рек до­ро­ги на службі та ви­пе­ре­дить в