Анатолій Дністровий - Патетичний блуд, Анатолій Дністровий

куди лише щойно перебрався з кімнати Ковінька. Не забути в нього поприбирати, бо коли приїде з дружиною з Луцька, то від тієї конюшні, що я залишив, певно, здуріє. Я дуже переживав, щоб мене часом не поселили в іншу кімнату, як це часто люблять робити розумники зі студентського комітету. Дякувати Богу, все обійшлося: я отримав ордер на свій рідний закапелок, де на вікні замість фіранок висить політична карта світу, а на стінах — мої малюнки відомих людей, виконані олівцем; як-не-як — було би прикро з цим усім розпрощатися: з виглядом на університет і пішохідну доріжку, яка веде до нового корпусу і по якій щодня ходять симпатичні довгоногі дівчата.

Не знаю, як далі бути. За дверима в блоці гамір, чути знайомі голоси сусідок. Радію, що їх теж поселили в ті ж самі кімнати. Так звик до них, що важко собі уявити інших мешканців на їхньому місці. Виходжу в блок і вітаюся з ними, вони радісно накидаються на мене, ми обіймаємося й тішимося, що знову разом. Сусідки здивовано розглядають мою засмагу і запитують, чи не був я часом на морях. Був, у липні на Азовському.

Ми розходимося по кімнатах; від згадки про море й Ліду находить такий депресняк, що хочеться вовком вити. Вже понад місяць не можу повірити, що вона порвала зі мною стосунки, а все через мою кляту прозу. Навіщо я це писав? Навіщо давав їй читати? Ліду шокувала єдина фраза: «він цілував її ще поки не старе тіло». Одна-єдина фраза! Ця фраза знищила все, що ми планували й до чого так прагнули. Я ще ніколи не страждав через таку непримітну дрібничку: кілька слів кардинально змінили мою долю. «Поки не старе тіло... дякую тобі, — кисло посміхнулася Ліда, — дякую за правдивий діагноз». Від сорому й відчаю я не знав куди подітися. Ліда швидко взяла себе в руки й попросила більше ніколи її не тривожити. Згадую нашу останню зустріч, як знічено стояв перед нею і не міг вимовити жодного слова, бляха, як переляканий шмаркач, я не зважився вимовити жодного слова; в горлянці пересохло; згадую, як так само мовчки й слухняно пішов у общагу і в кімнаті Ковінька, де так-сяк дотягував це нестерпне, довге та самотнє літо, зарився у подушки й ридав. Я картаю себе, бо не боровся за Ліду, не виявив наполегливості, впертості, можливо, треба було на неї натиснути, щоб ми зараз жили разом. Натомість мене здолала апатія, яка невідомо де взялася, пустила холодні щупальця в серце, розум, у душу, підкрила їх, позбавила волі. Досі не можу пробачити собі слабкості, якій так фатально піддався. Дека, коли я приїхав до нього зайцем першою ранковою електричкою в Чернігів і з розпачем розповідав про весь ідіотизм ситуації, сказав, що, може, це на краще, адже наші вчинки інколи — попри те, що не піддаються жодній логіці, — можуть змінити майбутнє. Я дивився на нього, як на божевільного, й не розумів, що він має на увазі. Дека лише спокійно відповів: значить, так було треба — щоб ви розійшлися, значить, ви з Лідою не повинні одне одному належати, а те, що мріяли жити разом, — це лише наївні ілюзії, що насправді нічого не здатні змінити, бо все, що з нами діється, має відбуватися саме так, а не інакше. Я йому тоді не вірив і давився на нього, як на наївного дивака, який начитався розумних книжок із абстрактними істинами, книжок, які такі далекі від реального життя і щоденних проблем. Лише після цього я з жахом зрозумів, наскільки велика прірва лежить між мною і Декою, наскільки ми різні. Мабуть, Настя правду казала, що моє захоплення Тибетом рано чи пізно минеться, як минулося захоплення анархізмом, фашизмом та іншими речами.

Розкладаю постіль, яку щойно приніс від кастелянші: на подушку одягаю пошівку, на ковдру напинало, на матрац стелю простирадло. Розпаковую речі: передусім на письмовий стіл ставлю портативну друкарську машинку (її вигляд гріє душу), потім папки з записами, рисунками, фрагментами прози, на полицю складаю два десятки книжок — усі набутки за три роки навчання. Сідаю на ліжко й думаю, що не все так погано, я знову тут — у своєму маленькому, рідному світикові, де найбільше благо — нічого не робити, бо тоді жодним речам не надаєш вагомого значення і не прив'язуєшся до них. Заплющую очі й слухаю себе: як мені добре, спокійно та затишно. Я подолав депресняк, який смоктав із мене соки, я подолав його, відмовившись думати про погане, відмовившись думати про все довкола. Як там у Сковороди: «Світ носить лише суєтну машкару». То що ж робити? — запитує мій голос, і я дивуюся його зміненій (веселій) інтонації.

Підводжуся, відчиняю вікно й дивлюся на університет. Біля 3-ї общаги купа народу: одні заходять, інші виходять. Батьки, з набитими продуктами й дахами торбами, ведуть поселяти жовторотих новобранців-першокурсників. Ласкаво просимо до нормального життя, усміхаюся їм. Через рік вони стануть розкутими, почнуть курити, попивати винце, через два — багато з них пустяться берега — дівчата підуть по руках, а гаврики будуть глушити водку, матюкатися і грати в карти, а ще попереду венеричні хвороби та інші підводні рифи общаги. Як-не-як, але це гарний світ, у ньому є свій шарм. А поки що першокурсники знічені, насторожені, переляканими оченятами дивляться навколо і не розуміють, куди потрапили. В нормальний дурдом, дітки, в нормальний дурдом. Швидко попустить, чекати залишилося недовго. Я втішений, що незабаром почнеться навчання, бо зможу ходити в гості до дівчат, знайомих, друзів, і вони не дадуть пропасти. Коли після моря жив у Ковінька, то від голоду думав, що звар'юю. Гречку, рис і картоплю, які мені залишив Ігор, за два тижні з'їв, і тоді... почалося найгірше. Був період, коли я чотири дні нічого не хавав, лише пив чай. У малій кімнаті Ковінька, яку він використовував як кухню, в тумбочці стояло кілька банок варення й маринованих огірків. Він дозволив брати все, що треба, але... я не наважувався їх відкрити. Голод рано чи пізно бере своє, і тоді... неможливо вистояти. Врешті я взявся за варення. На чаєві з варенням протягнув ще три дні. На щастя, з общаги на літо не виїхав знайомий аспірант, який добивав дисертацію чи то з психології, чи то з педагогіки. Він, наївний, мав необережність запросити мене в