Едгар Райс Берроуз - Повернення Тарзана, Едгар Райс Берроуз

селище незримим кільцем. На певній відстані один від одного чорні вояки розташувалися на крислатих деревах, звідки добре було видно все селище. Ось посеред селища, пробитий стрілою, звалився мануєм. Звуків нападу не було чутно — жодних бойових кличів і шаленого вимахування списами. З гущавини безмовного лісу прилетів лише мовчазний посланець смерті.

Араби та їхні супутники лютували. Вони кинулися до воріт, щоб жорстоко помститися зухвалому напасникові, але тут-таки втямили, що не знають, куди ж бігти за супротивником. Під час того, як вони схвильовано розмахували руками, обговорюючи це питання, араб, що стояв посередині, мовчки сів на землю з тонкою стрілою в серці.

Тарзан розташував на деревах найкращих стрільців племені і суворо наказав їм в жодному випадку не виказувати своєї присутності, доки ворог стоятиме обличчям до них.

Після того як стрілець випустив свого гінця смерті, він повинен сховатися за стовбур і пускати наступну стрілу лише тоді, коли буде переконаний, що в його бік ніхто не дивиться.

Тричі араби кидалися через галявину у напрямку, звідки, як їм здалося, летіли стріли, але кожна наступна стріла прилітала з протилежного боку і знаходила свою жертву. Годі вони оберталися і кидалися у протилежному напрямку.

Врешті вони вирішили піти і обшукати ближній ліс, але цс виявилося марною справою, бо чорні стрільці наче випарувалися.

А високо в гущавині велетенського дерева сиділа розлючена людина — Тарзан, годованець Великих мавп. Він чигав над ворогами, наче тінь смерті. Ось один з мануємів випередив своїх товаришів, які бігли за ним, і наступної миті вони спіткнулися об тіло свого товариша, серце якого пробила невблаганна стріла.

Такий спосіб боротьби дуже впливає на нерви навіть білих людей. Тому не дивно, що мануєми запанікували. Варто було одному з них вийти перед інших, як в груди йому вгороджувалася безжальна стріла. Якщо хтось відставав, то вже ніхто більше не бачив його живим. Щойно хтось ступав убік і на мить віддалявся від товаришів, він тут-таки падав мертвий. Кожного разу, коли вони знаходили мертвого, в його грудях була неодмінна стріла, яку з невблаганною точністю посилала в серце обраної жертви якась вища сила.

Але найгіршим було те, що впродовж усього цього страхітливого ранку вони жодного разу не бачили й не чули жодних ознак ворога. Єдиною такою ознакою були стріли, які прилітали не знати звідки.

Коли вони врешті-решт повернулися до селища, стан справ аж ніяк не покращав. Через певні проміжки часу на землю падала нова жертва, а остовпілі й розлючені люди, не розуміли, що відбувається. Чорношкірі благали своїх білих провідників полишити це страшне місце, але араби боялися йти через моторошний і ворожий їм ліс, бо сподівалися забрати з собою чимало слонової кості з селища. Вони нізащо не хотіли залишити свою здобич.

Врешті-решт усі напасники сховалися в хатинах, критих соломою. Тут принаймні вони будуть захищені від осоружних стріл. Зі свого дерева, яке розкинулося над самісіньким селищем, Тарзан помітив хатину, до якої зайшли вожді арабів. Він випростався на низькій гілці і з усієї своєї велетенської сили кинув важкого списа в солом’яну стріху. Дикий вереск сповістив йому, що він поцілив. Виславши таким чином на прощання звістку про те, що ворогам ніде не буде пощади, Тарзан повернувся до лісу, зібрав своїх вояків і відійшов з ними на півтора кілометра на південь, щоб підхарчуватися й перепочити. На кількох деревах він залишив дозорців, які мали пильнувати селище. Але гонитви не було.

Облік сил виказував чудові наслідки. Вбитих не було, поранених теж, а навіть побіжний підрахунок ворожих втрат засвідчив, що ворогів загинуло не менш як двадцятеро. Тубільці дуже запишалися і почали наполягати, щоб увінчати день славним нападом на селище, аби розбити супротивника вщент. Вони вже уявляли собі тортури, яким піддаватимуть ворогів, і наперед тішилися з майбутніх мук людожерів-мануємів, яких особливо ненавиділи. Але Тарзан був категорично проти їхнього плану.

— Ви збожеволіли! — закричав він. — Я показав вам єдиний можливий спосіб боротьби з цими людьми. Ви вже вбили двадцятьох і не втратили жодного, а вчора, коли ви діяли, як заманеться, з вашого боку загинуло щонайменше двадцятеро, а у арабів та мануємів ніхто не постраждав. Ви воюватимете так, як я вам наказую, інакше я вас залишу і повернуся в свою країну.

Тоді вони злякалися і пообіцяли цілковито йому коритися, аби лише він не йшов від них.

— Чудово! — сказав він. — Сьогодні вночі ми повернемося на те місце, де ми вбили слонів, до нашого “бому”. Я знаю, як дати арабам зрозуміти, що їх чекає, коли вони надумають далі лишатися на нашій землі. Але мені не потрібна ваша допомога. Ходімо! Якщо ми дамо їм перепочинок до кінця дня — вони заспокояться, і поновлення відчуття страху буде для них нестерпнішим, ніж коли б ми лякали їх увесь вечір.

Тож усі повернулися на місце вчорашнього постою, де й заночували. Вони їли, пили і згадували сьогоднішні події, сидячи довкола великих багать. До середини ночі Тарзан спав. Потім підвівся і тихцем пішов у пекельний морок лісу. Через годину він був на краю галявини біля селищних воріт. За огорожею палало багаття. Крізь щілину Тарзан роздивився, що біля вогню самотньо сидить вартовий.

Тарзан тихесенько прокрався до дерева в кінці селищної вулиці. Він нечутно видерся на своє звичне місце і поклав стрілу на лук. Кілька хвилин він пробував прицілитися у вартового, але гілля, яке погойдувалося, і мерехтіння вогнища робили постріл дуже ризикованим. Треба було поцілити ворога в самісіньке серце, щоб смерть була швидка й нечутна, як того вимагав його план.

Крім лука, стріл та аркана, Тарзан ще взяв із собою гвинтівку, яку раніше забрав у вбитого вартового. Він заховав усе це в розгалуженні гілок, тихо спустився на землю вже по той бік огорожі. Єдиною його зброєю залишався довгий ніж. Перед його очима бовваніла спина вартового, Тарзан, мов кішка, ступив до сонної людини. До жертви лишалося два кроки, ще секунда — і ніж нечутно вгородиться в тіло ворога.

Тарзан приготувався стрибнути. Для будь-якого звіра джунглів це завжди було і буде найліпшим способом нападу. І раптом людина, розбуджена якимось внутрішнім чуттям, зірвалася на ноги