Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

Я вже втомився ходити, і якби ця купа листя не лежала просто під ліхтарем, усе було б чудово. Але я не хотів прямо з поїзда втрапити в халепу. Ще в Лос-Аламосі люди піддражнювали мене (коли я грав на барабанах і всяке таке) — подивіться, мовляв, якого «проффесора» отримає Корнел. Вони казали, що я одразу здобуду «правильне» реноме, утнувши щось божевільне, тож я старався поводитися поважно. Ідею переночувати в купі листя довелося, на жаль, відкинути.

Ми поблукали ще трохи й побачили якийсь великий імпозантний будинок у кампусі. Входимо. У вестибюлі стоять дві кушетки. Той хлопець каже: «Я сплю тут!» — і падає на кушетку.

Я не хотів проблем, тож знайшов у підвалі вахтера і спитав, чи можна переночувати на кушетці. Він відповів: «Звісно».

Наступного ранку прокинувся, знайшов, де поснідати, і побіг дізнаватися, у якій аудиторії моя перша лекція. Прибігаю на фізичний факультет і питаю:

— Коли моє перше заняття? Я не спізнився?

А хлопець каже:

— Не хвилюйтеся, заняття почнуться через вісім днів.

Я в шоці. І перше, що кажу:

— Чому ж ви сказали приїхати на тиждень раніше?

— Я думав, ви захочете освоїтися, знайти, де зупинитися, і заселитися до початку занять.

Я повернувся назад до цивілізації і вже забув, що це таке.

Професор Гібс відправив мене в Студентську спілку підшукати житло. Велике приміщення, скрізь метушаться студенти. Підходжу до столу з табличкою «ПОСЕЛЕННЯ» і кажу:

— Я новачок і шукаю кімнату.

А хлопець відповідає:

— Чувак, з кімнатами на Ітаці напряг. Такий напряг, що ти не повіриш: навіть один професор минулої ночі мусив спати на кушетці в цьому вестибюлі.

Оглядаюся — а це той самий вестибюль! Повертаюся і кажу:

— Ну, я і є той професор, і професор не хоче спати тут знову!

Перші дні в Корнелі в ролі нового професора були цікаві, і іноді смішні. Через кілька днів професор Гібс прийшов у мій кабінет і розповів, що зазвичай університет не приймає студентів посеред семестру, але в деяких випадках, коли абітурієнт дуже і дуже здібний, вони можуть зробити виняток. Простягнув мені заяву одного студента і попросив глянути.

Повертається і питає:

— Ну, що ви думаєте?

— Думаю, що це перший сорт, треба брати. По-моєму, нам пощастило, що він буде тут учитися.

— Так, а ви дивилися на його фотографію?

— А яке це має значення? Що вона міняє?

— Жодного, сер! Радий це почути. Я хотів подивитися, що за людина наш новий професор.

Гібсу сподобалося, що я відповів прямо, без задньої думки: «Він декан, а я тут працюю, тому краще говорити обережно». У мене просто не було часу так подумати, я реагую одразу і кажу перше, що спадає на думку.

Потім до мене прийшов інший чоловік. Він хотів поговорити зі мною про філософію, і я вже не згадаю, що саме він казав, але він хотів, щоб я вступив у якийсь клуб професорів, щось таке. Це був якийсь антисемітський клуб людей, які вважали, що нацисти були не такими вже й поганими. Він намагався пояснити, що там і сям забагато євреїв, — якась божевільна маячня. Я почекав, поки він закінчить, і кажу:

— Знаєте, ви зробили велику помилку. Я виріс у єврейській сім’ї.

Він пішов, і відтоді я почав втрачати повагу до окремих професорів гуманітарних та деяких інших наук у Корнельському університеті.

Я потроху повертався до тями після смерті дружини, і мені захотілося зустрітися з якими-небудь дівчатами. У ті часи було багато публічних танців. У Корнелі теж часто влаштовували танці, щоб люди знайомилися між собою, новачки і ті, хто повертається на заняття.

Пригадую свої перші танці в Корнелі. Я не танцював років три-чотири, поки був у Лос-Аламосі, навіть у люди не виходив. Тож я вирішив піти на ці танці і старався, як міг. По-моєму, у мене цілком пристойно виходило. Зазвичай відчуваєш, подобається партнерці, як ти танцюєш, чи ні.

Коли танцюєш, то говориш з дівчиною, вона питає щось про тебе, ти питаєш щось про неї. Але якщо хочеш ще раз потанцювати з тією самою дівчиною, треба знайти її у натовпі.

— Потанцюємо ще раз?

«Ні, дякую, я хочу подихати свіжим повітрям» або «Мені потрібно в дамську кімнату».

І так відповідають дві-три дівчини підряд. Що зі мною не так? Я погано танцюю? Я сам по собі не справляю враження?

Танцюю з іншою дівчиною, і знову звичні питання:

— Ви ще вчитеся чи вже випустилися? (Тоді багато студентів виглядали по-дорослому, бо послужили в армії).

— Ні, я професор.

— Правда? А професор чого?

— Теоретичної фізики.

— То ви, напевно, працювали над атомною бомбою.

— Так, я був у Лос-Аламосі під час війни.

— Брехун! — і йде геть.

Гора з плеч. Я все зрозумів. Я говорив дівчатам чисту дурнувату правду, без домішок, і не розумів, у чому проблема. Мені відмовляють одна дівчина за одною, а я ж намагаюся бути люб’язним, простим і ввічливим, відповідаю на всі питання. Усе було класно, а потім бац, — і провал. Я не розумів чому, поки ця дівчина не назвала мене брехуном.

Тоді я став уникати відповідей, і це дало прямо протилежний ефект:

— Ви першокурсник?

— Та ні.

— Аспірант?

— Ні.

— А хто ви?

— Давайте поговоримо про вас.

— Чому ви не хочете сказати, хто ви?

— Тому що… — і вони продовжували розмову!

Вечір закінчився з двома дівчатами вже у мене вдома, і одна сказала: не варто соромитися, що я першокурсник; мовляв, багато хлопців мого віку тільки починають учитися в університеті, усе в порядку. Самі вони вчилися на другому курсі і ставилися до мене трохи по-материнськи. Вони активно працювали над моєю психологією, але я не хотів, щоб ситуація надто відхилялася вліво, і зізнався, що я професор. Їх дуже розсердило, що я їх обдурив. Поки я був молодим професором у Корнелі, то часто потрапляв у незручні ситуації.

Тим часом я почав викладати математичні методи у фізиці і, здається, читав ще один курс — електрика і магнетизм, по-моєму. Я також збирався зайнятися дослідницькою роботою. До війни, коли я писав дисертацію, у мене було багато ідей: я винайшов новий метод обчислень у квантовій