Володимир Дмитрович Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов

способу зупиняти час греблями і повертати його назад, вам доведеться відмовитися від вашого припущення.

— А як ваша гіпотеза пояснює цей стрій — ключем?

— Ніяк, — понуро відповів Найстаріший. — Вона не пояснює ні цього, ні ще багатьох інших фактів. Та й ніяка інша гіпотеза не спроможна їх пояснити. А втім… — Він дивно всміхнувся і зазирнув юнакові у вічі. — А втім, пояснення виникають із фактів. А факти збираю я. І це тільки питання терпіння. Тієї самої втрати часу…

— Але ж ви летите навмання.

— Цього разу — ні. Цього разу ми їх знайдемо. Я одержав сигнал з патрульного корабля. Тому я й вилетів так швидко…

Він хотів додати: “І тут ви в останню мить стали пасажиром”, — але вирішив, що говорити цього не варт. Хлопчина був непоганий. Звичайно, хлопець багато чого не знав, та… Був час, коли він і сам не знав і не вмів багато чого — навіть поводитися з астрандром для порожнечі, так… А хлопчики виростають… Взагалі варто поставитись до нього м’якше: вони вже стільки часу вдвох, а сам він — Кленов усвідомлював це — не дуже приємний співрозмовник: вік та й звичка до самотності…

Він подивився на юнака і всміхнувся несподівано м’якою й ласкавою усмішкою, і хлопець подумав, що старий цей навіть кращий, ніж уявлялось, — це так і прочиталося на його обличчі. І Найстаріший ще не встиг зрадіти цьому, як пронизливий дзвінок дельтавізора і світлове табло, що враз спалахнуло й замиготіло, примусили його забути про хлопця і про все на світі.

— Вони! — зраділо вигукнув він, дивлячись на білий екран, на якому з’явилася чорна цятка. — Вони! Відстань — п’ять одиниць… Ага!..

За звичкою він продовжував кричати ще щось нерозбірливе, що йшло швидше від серця, ніж від розуму, а сам у цей час блискавичними, точними рухами вмикав прилади, поля вищого захисту, готував дельта-пастку і стежив за відрахунком відстаней на екрані. Біолог відчув, як усе сильніше починає калатати серце…

— Чи можу я вам допомогти? — запитав він.

— Га? Ну, сядьте до контрольного пункту, ввімкніть… Знизу, знизу беруться за цю ручку, а не згори! — несподівано розлючено вигукнув Кленов.

Ігор щось пробурмотів, та Кленов уже не чув. І, мабуть, не тільки тому, що всю його увагу прикували прилади, а ще й тому, що для нього зараз нічого не лишилося в усьому Всесвіті, окрім Журавлів, окрім цього темного трикутника на екрані дельта-комбайна. Не спускаючи з нього очей, він навпомацки безпомилково знаходив потрібні клавіші, кнопки й рукоятки, натискував, повертав, перекладав їх. Здавалося, в нього одразу стало втричі більше рук — і це, незважаючи на те, що всю основну роботу виконали автомати.

Тільки тепер біолог зрозумів, яким складним насправді було завдання, що його Найстаріший називав просто і навіть якось зневажливо — “лови Журавлів”, і яку силу розуму треба було мати, щоб взагалі зробити таке полювання можливим. Ця думка примусила його здивуватися тому, що ще зовсім недавно він вільно розмовляв з чоловіком, який придумав усе це, і не тільки розмовляв, а й у думках часом називав його не досить шанобливо… Він встиг здивуватися власній сміливості й нахабству. Та слідом за тим зметикував, що зараз буде ввімкнено дельта-генератори, і, отже, у нього є можливість дати один пучок своїй мікрофлорі, тобто виконувати й далі завдання, задля якого він і вирушив у цей політ. І ще він подумав, що Найстаріший у таку мить займався б саме головною своєю справою, інакше він ніколи не став би Найстарішим.

І тому Ігор, ввімкнувши про всяк випадок контроль електроцентралі, відійшов до своїх приладів, які давно вже чекали його дотику, і до своїх культур, що містилися в пробірках і чашках. їх належало піддати опроміненню, і через те вони перебували за бортом, він міг бачити їх тільки на екрані відеоприймача і лише завдяки приладам судити про зміни. Та він уже звик виключати з свідомості посередників і сприймати всі показання приладів так, немовби він сам вловлював усе, що відбувалося, своїми п’ятьма почуттями.

Старий же, не звертаючи на нього уваги, теж наче весь проник за межу екрана дельта-комбайна і теж ніби своїми очима бачив, як усе ближче й ближче посувався ключ — втім, на стереоекрані було видно, що насправді це був не ключ, а конус, — так наближалися Чорні Журавлі.

Єдиний раз він оглянувся, щоб сказати, що їм таланить: Журавлі йшли курсом, який перетинався з їхнім, і досить було лише відрегулювати швидкість, не було потреби гальмуватися для зміни напрямку польоту, бо на тій швидкості, на якій ішов корабель, будь-який поворот означав би загибель. Він сказав, що їм таланить, а екран показав, що Журавлі наблизились на потрібну відстань. І тоді Кленов усією долонею натиснув на широку червону кнопку і викинув уперед (корабель відгукнувся на це легким струсом) згусток дельта-поля — те, що називалося дельта-пасткою, антенами якої були мережані конструкції, - крила летючої риби. Поле повинне було нейтралізувати дію дельта-поля Журавлів, примусити хоча б одного з них втратити швидкість і зупинитися поблизу корабля. На створення цього поля йшла нині вся енергія реактора, переключеного на живлення дельта-генераторів, і корабель летів без прискорення. Зрештою, швидкість його була тільки трохи менша за швидкість Журавлиного ключа. Ігор усе ж не витримав, він залишив свої прилади, які могли попрацювати й без його участі, і пильно дивився то на екран, то на старого. Минали вирішальні хвилини. Ключ, що вже розпався на екрані дельтавізора на дрібні цятки, насувався все ближче, і по стрибку стрілок та рівнів на шкалах, що спалахували і згасали, було видно, що дельта-поле пастки уже почало взаємодіяти з полем Журавлиної зграї. Кленов, тримаючи руки на пульті керування пасткою, ніяк не міг відірвати погляду від екрана; сива чуприна його стирчала, а стрілки відхилялися все праворуч і праворуч. І юнак у думці палко побажав, щоб Найстарішому не довелося пережити ще одного розчарування.

Стрілкам залишалося пройти ще чверть шкали, щоб показати, нарешті, таке послаблення поля Журавлів і зменшення їхньої швидкості, яке означало б, що енергія їх руху безповоротно втрачена. І стрілки