Павло Архипович Загребельний - Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний

гикнув, як молодий лошак, захрипiв i став валитися додолу, просто на гарячу залiзну пiчку. Одноокий рвонув з-за спини гвинтiвку, але Андрiй, одкинувши вбiк свою солому, упав на нього згори всiм своїм кiстлявим тiлом, i Фрiдрiх загримiв поряд з єфрейтором.

— Не кричи, а то вб'ємо, — прошепотiв йому в обличчя Андрiй.

На допомогу Коваленковi кинулося одразу десять чоловiк. У Фрiдрiха вирвали з закляклих рук гвинтiвку, закрили йому рота, тодi скидали з себе нiмецькi трикотажнi сорочки, тягучi мов гумовi, i в'язали руки i ноги одноокому й Зеповi, який хрипiв i косив ногами по пiдлозi.

Пiсля цього Андрiй i Павлуня з зарядженими гвинтiвками в руках, босi, без сорочок, пiшли по коридору прямуючи на половину солдатiв. За ними йшло все населення барака, сорок п'ять чоловiк, теж босi, теж майже всi без сорочок, худi, тремтячi, але рiшучi.

Дверi до солдатських кiмнат виявились не позамиканими. Андрiй мовчки показав рукою товаришам, щоб вони роздiлилися на три частини i водночас увiрвалися до всiх трьох. кiмнат. Сам вiн одчинив дверi кiмнати гауптфельдфебеля.

Начальник команди спав на коротенькому дерев'яному лiжку; сам коротенький, мов качан капусти, пiдклавши долонi пiд щоку. На стiльцi, що стояв бiля лiжка, висiв фельдфебельський мундир, поверх нього чорнiв широкий пояс з трикутною кобурою парабелума. Андрiй розстебнув кобуру, витяг звiдти пiстолет, перевiрив, чи вiй заряджений, i злегка штовхнув гауптфельдфебеля.

Той щось муркнув i хотiв був перевернутися на другий бiк.

— Встаньте, будь ласка, — сказав йому Андрiй. — Ви мене чуєте, вставайте!

Гауптфельдфебель глипнув одним оком на бiлу, напiвголу примару, що стовбичила в темрявi, i знову муркнув щось сердите й нерозбiрливе.

— Гауптфельдфебель, ви арештованi! — голосно промовив Андрiй, i вiд цих слiв начальник команди миттю сiв на лiжковi.

— Що? — спитав вiн. — Що таке?

— Виходьте в коридор, — наказав Андрiй, вiдчиняючи дверi в освiтлений коридор, де вже чулася метушня. — Ви арештованi. Ясно?

Гауптфельдфебель схопився з лiжка i хотiв бiгти в коридор, як був. Але Андрiй зупинив його.

— Одягнiться, — наказав вiн йому. — Так незручно.

— Але що сталося? — бурмотiв фельдфебель, не потрапляючи в холошу штанiв. — Що тут сталося?

— Ми помiнялися ролями, — вiдповiв Коваленко,

— Боже мiй, я завжди думав, що таке може бути. Я передчував це, хлипав Гауптфельдфебель.

— Не хвилюйтеся, — спробував заспокоїти гауптфельдфебеля Коваленко. Ми нiчого поганого вам не зробимо.

Всiх солдат i фельдфебеля зi зв'язаними руками й ногами, з позатулюваними ротами вони посадили в коридорi на деякiй вiдстанi один вiд одного, а самi, одчинивши кладовку, стали одягатися. Тодi Андрiй звелiв забрати усю зброю i дещо з солдатського одягу: шинелi й плащ-палатки. Перед тим, як вийти з барака, всi зiбралися бiля дверей на гайок i, за пропозицiєю Антропова, обрали командира.

— Командир у нас уже є, - сказав Сашко, — Ось вiн стоїть бiля мене. Це лейтенант Коваленко. Серед нас є старшi лейтенанти, капiтани, майори, є люди старшi за Андрiя роками, але вiн показав, що в цих умовах цiлком зможе очолити наш маленький загiн. Хто хоче сказати щось проти?

Всi були за Андрiя. Банников пiдiйшов i обняв його.

— Ти справжнiй герой, Андрiю, — сказав вiн.

— Що там я, — знiяковiв Коваленко. — От ти клацнув єфрейтора, так клацнув.

Вони стояли й хвалили один одного, мов закоханi, мов сп'янiлi. Та вони й справдi сп'янiли вiд свободи, i кожному здавалося, що його товариш найкрасивiший, найодважнiший у всьому свiтi. Важко було собi уявити невчаснiшi похвали. Антропов обiйняв за плечi Андрiя й Павлуню i лагiдно сказав:

— Ну, мої голуб'ята, намилувалися, нацiлувалися, а тепер треба дiло робити. Ми про собак забули, командире. Яка твоя думка?

Собаки були замкненi десь у спецiально збудованому для них сарайчику. Нiчого було й думати про те, що вони пiдпустять до себе полонених.

— Перестрiляти б їх — так не варто зчиняти шум, — вголос подумав Андрiй. — Доведеться лишати їх так.

— А через три-чотири години вони по наших слiдах приведуть погоню, зауважив хтось iз товаришiв.

— Тютюном треба посипати все, щоб збити їх а нюху, — вiдповiв йому iнший.

— Дай менi жменю тютюну, а я тобi закурити дам, — засмiявся Антропов, де ж його взяти, того тютюну, щоб ще й на землю сипати. Це тобi не вдома, а в Нiмеччинi. Тут навiть огiрки не по землi стеляться, а по тичках угору ростуть. А ти — тютюн!..

— Побрести рiчкою, щоб вода змила слiди, — запропонував Банников.

— В таку воду забредеш, одразу ж запалення легенiв з нашим здоров'ям схопиш, — заперечили йому.

— А по-моєму, треба виходити на шосе й спробувати впiймати якусь машину, — висловив свою думку Андрiй. — Чесонути б на машинi кiлометрiв з двiстi — тодi нiякi собаки нас не знайдуть.

— Ах, нам уже подали машини, — засмiявся Антропов. — То чого ж ми стоїмо, товаришi? Будь ласка! Займiть свої мiсця! Нас ждуть на снiданок у Берлiнi.

— Гаразд, — повернувся до нього Андрiй. — Який твiй план?

— Пошвидше вибратися з цього курятника на свiже повiтря, — сказав Сашко, — i йти в гори, в лiси, до чорта в зуби, але подалi звiдси.

Вони вийшли з барака, як завжди, вишикувалися в колону по чотири, по боках, напнувши солдатськi шинелi, стали тi, в кого були гвинтiвки. Андрiй, у шинелi гауптфельдфебеля, яка сягала йому лише до колiн, зайняв мiсце попереду, i здалеку нiхто б навiть не подумав, що це йдуть люди, якi вирвалися на волю.

Андрiй повiв товаришiв не через мiст до станцiї, а лiвобiч, через село в гори, де проходило шосе на Кассель. Вони процокали своїми колодками по кривiй брукованiй вуличцi, минаючи будинки з сонними вiкнами i довгi високi сараї, де зiтхала худоба i злякано ворушилася пташня, зачувши якiсь дивнi звуки на нiчнiй вулицi. За селом дорога пiдiймалася на гору. Коли вони добралися до перевалу й озирнулися назад, внизу вже нiчого не було видно там нерухоме, як застигла вулканiчна лава,