Фред Унгер - Червоне доміно

на жаль, молоток не посунув слідство ні на крок уперед. Коли б на ньому залишилися хоч відбитки пальців! Але не було ж нічогісінько, крім пари неясних слідів, до того ж майже стертих; хіба вони можуть стати нам у пригоді? Ми навіть не з’ясували, кому належить молоток, не знаємо, чи лежав він у кімнаті вже раніше, чи, може, злочинець приніс його з собою?

Вольфганг зітхнув.

— Так, на жаль. А я все ж таки сподівався знайти тут що-небудь, що допомогло б нам у дальших пошуках. Не вийшло! Молотків тут навкруги валяється скільки завгодно. Як хтось захоче, то може взяти собі будь-який. Навряд чи хтось сушитиме собі голову, якщо зникне один з молотків.

Ми підійшли до нашої машини. Шофер завів мотор.

— Я зараз їду на цей «Художній друк», — сказав Вольфганг, — а потім мені доведеться поговорити ще раз з доктором Козелем. Ну, а тебе чекає щось інше.

— Що ж саме?

— Мене цікавлять французькі гості, оті, що вчора були тут і оглядали кран.

— Месьє Дюма й мадмуазель Ніфергельт?

— Так, вони. Я б хотів зібрати про них трохи більше відомостей. Може, вони мають якесь відношення до тих двох, про яких нам казав майор Бек?

— До вбивства вони, в усякому разі, непричетні. Адже вони прибули сюди лише у середу коло десятої. Документи їх теж неначе в порядку.

— А вони й повинні бути в порядку. Але чому, скажи мені, вони так цікавляться краном і чому оцей Дюма тут же запрошує маленьку Зоммер показати йому Лейпціг?

— Це все можуть бути цілком невинні факти.

— Можуть бути. Але не обов’язково мусять бути. Ти на всякий випадок поговори з кимось із правління ярмарку. Можливо, вони краще розуміються на таких справах і допоможуть нам вийти на вірний шлях.

— А потім що робити?

— Потім ти поїдеш назад і чекатимеш мене в бюро. Я теж довго не затримаюсь.

— А навіщо тобі ще раз розмовляти з отим Козелем? Я певен, що він справді сказав нам усе, що знає.

— Можливо. І все-таки мені доведеться ще раз заїхати до нього. Я, здається, дещо зрозумів.

— Що?

— Здається мені, що я, нарешті, розумію, хто вбив Еріха Цибульку.

Це було надвечір, о п’ятій годині.

Більше години сиділи ми вже у майора Бека, і Вольфганг доповідав про те, що ми встигли зробити. Хоча відтоді, як він востаннє доповідав майорові, не минуло й восьми годин, та назбиралося уже багато такого, про що треба було доповісти.

Майор Бек сяяв.

— Вітаю вас, товаришу Гайєр. Я дуже задоволений. Чиста робота! Ви й товариш Швенк справжні молодці. На коли вам потрібний ордер на арешт? На сьогодні?

Вольфганг заперечливо похитав головою.

— Це можна відкласти до завтра, товаришу Бек. Крім того, мені потрібні будуть два ордери на арешт.

— А, і на того другого? На помічника?

— Так.

— А ви до завтра зможете довідатись, хто це такий?

— Сподіваюсь. Гарантувати, звичайно, не можу.

— Та я цього й не вимагаю, товаришу Гайєо. Проте, на всякий випадок, я ще сьогодні зв’яжуся з прокуратурою. Щоб вони там знали щоб для них не було цілковитою несподіванкою, коли ми прийдемо за ордерами. А як ви уявляєте собі вашу дальшу роботу?

— Боюсь, що найгірше попереду. Ми, правда, знаємо тепер, хто вбив Еріха Цибульку, але довести цього ми, на жаль, не можемо. Кінець кінцем, я висуваю лише гіпотезу. Якби я був убивцею, то зумів би непогано спростувати свої власні припущення.

— Отже, ви не сподіваєтесь, що злочинець признається?

— Навряд. Після всього, що сталося, я майже певен, що потрібні будуть незаперечні докази. І я гадаю, що до завтра матиму їх.

— Ну, чудово. Ви хотіли ще про щось поговорити зі мною?

— Так. Про тих двох французів. Товариш Швенк був іще раз у правлінні ярмарку. Ці французи…

Телефонний дзвінок перервав його. Бек жестом попрохав вибачення, підняв трубку й назвав себе.

— Так, так. Що там трапилось? — І після короткої паузи наказав: — Нехай хтось із охоронників негайно проведе цю особу до мене!

Бек знову звернувся до Гайєра.

— Прошу вас швидше закінчити доповідь. Як ви чули, зараз тут буде відвідувач. Він лише дві години тому записався на прийом, але цей візит настільки важливий для нас, що я не можу примусити його чекати. Для вас обох це буде особлива несподіванка. Але облишмо це на деякий час.

Вольфганг почав з того місця, де телефон перервав його доповідь:

— Товариш Швенк був сьогодні, як я уже казав, у правлінні ярмарку з приводу французів. Ви ж знаєте, що документи їх я наказав перевірити ще позавчора.

— Але ж з документами, здається, все гаразд.

— Ото ж то й воно. А мені ці типи все ж таки не подобаються. Візу на в’їзд і посвідчення на право відвідання ярмарку може, зрештою, кожен дістати. Тому я попросив товариша Швенка довідатись у правлінні, чи знають там цю фірму, а може й про те, хто до цього часу приїздив від неї на лейпцігські ярмарки. Але навіть і Швенк…

У двері постукали.

— Заходьте.

У дверях з’явилася голова товаришки Шульт.

— Це та особа, товаришу Бек.

— Прошу, нехай заходить.

Двері широко розчинилися, і я застиг на місці з роззявленим ротом.

Я ж знав цю «платинову» красуню, що стала на порозі. Це був ніхто інший, як — Іветта Ніфергельт!

Майор Бек допоміг їй зняти пальто.

— Це чудесно, що ви прийшли так швидко. Були якість труднощі?

— Жодних. Міхаель спить.