Джорджо Щербаненко - Тенета зради

class="book">Отже, мескалін-шість. Цей алкалоїд, один із найсильніших серед відомих галюциногенів, екстрагують з невеликого кактуса під назвою пейотль, що росте у Мексіці. Було б дивно, якби у справу не виявилися замішані наркотики; ця фірма діяла у різних галузях, і то були завжди ті самі банальні й мерзенні речі: проституція, контрабанда зброї, пограбування і, звичайно ж, наркотики.

— Що означає «пускати в діло М-шість»? — Він, Дука, знав це чудово, але хотів, щоб Клаудіо Вальтрага пояснив і щоб Маскаранті заніс це до протоколу.

— Вони мали доставляти його клієнтам, — сказав Вальтрага. — Це складна робота. Треба, щоб спершу дали гроші, необхідно завжди стерегтися поліції, крім того, деякі клієнти проходять курс відвикання і за ними постійно стежить доглядальниця, тому слід віддавати пакетик і одержувати гроші так, щоб вона нічого не помітила.

— А чому ви вирішили їх позбутися?

— Кілька разів ми їм пробачали; коли розраховувалися, виявлялось, що кількох пакетиків бракує, і ми попереджали їх, щоб вони більше такого не робили. Та одного разу вони привласнили цілу партію.

— А що таке партія?

— Це пластиковий мішечок, у якому сто пакетиків; його зручно носити в будь-якій кишені.

— Тоді Турідду Сомпані вирішив покінчити з ними?

— Не він, а ВОНИ. — Вальтрага вимовив це слово саме так — підкреслено, ніби з великої літери: ВОНИ. Він уже повідомив прізвища цих людей. Маскаранті вже занотував їх до блокнота й переказав по телефону Карруа; половина поліційного управління роз'їхалася по всьому Мілану, троє телефоністів до хрипоти диктували телефонограми, щоб підняти на ноги всі прикордонні пости, поліцію на залізничних станціях та автострадах — від Альп до Лілібео. Саме тому Клаудіо Вальтрага став таким покірним.

— І вони доручили Турідду Сомпані вбити їх?

— Атож, але вони не хотіли, щоб це скидалося на вбивство.

— І що зробив Сомпані?

— Він завіз їх в одну траторію неподалік від Конка Фаллата — вона стоїть майже над Ламбро; потім сказав, що він — їхній друг і на підтвердження своїх слів дав їм один пакетик. Ті двоє добряче випили, нанюхалися М-шість, і тоді Турідду сказав Джанп'єтро: «Б'юсь об заклад, що ти не переїдеш Ламбро на автомобілі!»

Звісно, коли хтось прийме чималу дозу мескаліну-шість, то відчуває себе здатним на все — зґвалтувати десяток жінок, убити десяток ворогів, переїхати на машині Л амбро чи перетнути вплав Атлантичний океан. М-6 дає впевненість, збуджує статевий потяг, викликає буйну, з біса буйну фантазію, і адвокат Турідду Сомпані прекрасно розрахував свій хід — справді королівський хід.

— І тоді Джанп'єтро Гізлезі взяв свою дівчину, сів у машину й спробував переїхати через Л амбро?

— Еге ж, — сказав Клаудіо Вальтрага, і, незважаючи на пластири, здавалося, що сама думка про того придурка, який хотів переїхати Ламбро на машині, викликала в нього усміх.

На жаль, Турідду Сомпані не помітив, що офіціант, який їх обслуговував, — невеличкий, дивакуватий, чесний і страшенно симпатичний апулієць, — чув їхню розмову і, коли машина гулькнула у Ламбро, сказав поліції, що це він, Турідду Сомпані, намовив ту п'яну молоду пару (нічого не знаючи про мескалін, простодушний апулієць гадав, що ті двоє були просто п'яні) переїхати на машині Ламбро. На процесі Турідду Сомпані відчайдушно заперечував, що це він підбив тих двох на таке безумство, але дивакуватий апулієць без тіні страху, просто з поваги до правди, стояв на своєму, і адвокат Сомпані, незважаючи на всіх своїх покровителів, мусив відсидіти за гратами два з половиною роки. Саме там, у Сан-Вітторе, Дука з ним і познайомився.

— А чому вбили Турідду Сомпані? — Він ставив запитання просто так, аби лише простежити за ходом думок тих мерзотників; а взагалі ця зграя його вже не цікавила.

— Ніхто не хотів його вбивати, це все Ульріко. — Очі в Клаудіо Вальтраги, — вони були, мабуть, фіолетового кольору, — враз затуманилися, в них зблиснула ненависть.

— А чому він його вбив?

— Тому що того вечора Турідду Сомпані мав при собі дві партії мескаліну.

— Виходить, на твою думку, того вечора Ульріко Брамбілла забрав мескалін у Турідду Сомпані, а тоді зіпхнув його з машиною в канал?

— Авжеж; — відповів Вальтрага.

— Але чому Сомпані віддав йому мескалін і як сталося, що той штовхнув їх у Навільйо? А може, то був просто нещасливий випадок?

— Ні, адже мескалін зник, — сказав Вальтрага. — Якби це був нещасливий випадок, поліція знайшла б мескалін при Турідду.

Цілком логічно. Але не все ще було ясно.

— Почнімо спочатку. Я хочу все достеменно з'ясувати, — промовив Дука. — Хто дав мескалін Сомпані?

Вальтрага опустив очі, щоб не сліпило сонце з вікна; воно, здавалось, виконувало роль яскравої лампи, яку колись використовували на допитах третього ступеня.

— Чи не міг би я попросити трохи кави? — озвався нарешті Вальтрага. — Я себе погано почуваю.

Дука дав Маскаранті зрозуміти, що не заперечує, і той, охоплений бажанням перевиховати злочинця, спитав:

— Може, хочеш іще чогось, міцнішого?

— О так, якщо можна, граппи, — проскиглив бізон.

Маскаранті зателефонував на прохідну, щоб принесли з бару кави, а Дука повторив:

— Хто дав Сомпані мескалігі?

Кава і граппа для того, хто четвертує живих людей на косторізці? Поліцейського з більшим педагогічним хистом, чемнішого годі, мабуть, і знайти.

— Ульріко їздив по товар у Геную, а потім мав віддавати його Турідду. Отже, Ульріко Брамбілла був кур'єром, він перевозив не лише кулемети останньої моделі, а й партії наркотиків.

— Тепер поясни мені це як слід, — промовив Дука трохи знервовано, бо тут, у поліційному управлінні, перед лицем закону він не міг копати Вальтрагу ногами в обличчя. — Ульріко Брамбілла їде до Генуї забрати мескалін, передає його Сомпані, тоді забирає назад і спроваджує Сомпані на той світ. Тут щось не те.

— Сомпані мав віддати йому мескалін, але не віддав, залишив собі.

— А тоді?

— Ульріко знав, що того вечора Сільвано мав