Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

їх відчинив: він стежив у щілинку за натовпом читачів. Редактор стояв позаду нього і, як видно, прислухався до голосів у коридорі.

— Кирку! — крикнув я. — Ой, здорово! Поздоровляю!

Художник так і засяяв від задоволення, а редактор лишився серйозним. Вони взагалі дуже різні люди: Валерко — довготелесий, рудочубий і веселий, а Кирко — маленький, досить огрядний, він завжди має серйозний вигляд, навіть коли жартує.

— Діє? — спитав він коротко.

— Ще й як діє! Мишка Огурцова вже «істориком» дражнять, вірші про Прибилова напам'ять повивчали. А головне, знаєш, з чого дивуються: «Як це вони Мишка Артамоиова не побоялися протягти? Адже він, мовляв, Замятіна тепер напевно відлупцює. Валерка не зачепить — Валерко здоровий, а Замятіна — як пити дати!»

— Нехай спробує, — сказав художник.

— Що ж! Може, і відлупцює, — спокійно відповів редактор. — Сатирики завжди наживають багато ворогів.

— Ага! Я так хлопцям і сказав: «Саме те і цінне, — кажу, — що незважаючи на осіб. Будь ти хоч Артамонов, а хоч хто». Так, Кирку?

Тут мені здалося, що редактор і художник трохи збентежилися. Валерко сказав «гм», відійшов до стола і почав розмальовувати заголовок для-другого номера газети, а Кирило дивився на мене спідлоба, насупившись.

— Розумієш, Семене, я мушу тебе попередити… — заговорив він, помовчавши. — Хоч це й редакційна таємниця, та оскільки ти мій друг… я… Словом, ми тебе на наступний номер запланували.

Я спершу нічого не второпав:

— Як? Куди запланували?

— У фейлетон, — сказав Кирко. — На тему про базікання у класі.

— Ловко! Ти… ти це серйозно, Кириле?

— Такими речами не жартують.

— Виходить… виходить, свого друга протягуватимете, Кириле Івановичу?

— Ти якийсь дивний, Семене! Не можу ж я інших базік протягувати, а тебе ні.

— А дуже треба тобі взагалі базік протягувати! Мабуть, і без них є про що писати.

Кирко трохи розсердився:

— Знаєш, Семене… дружба дружбою, а принцип принципом. Базікання в класі — негативне явище, отже, наша сатирична газета повинна його таврувати. Тут справа в принципі.

— Гарний принцип! З друзів знущатися! Валерко раптом відкинув пензля й випростався.

— Ну, чого ти прийшов і бурчиш? — сказав він. — Давай іди звідси і не заважай працювати!

Я зрозумів, що розмовляти мені більше ні про що. Я тільки спитав:

— І карикатуру намалюєте?

Редактор кивнув:

— Авжеж. У нас усе йде з ілюстраціями.

— Гаразд, Кириле Івановичу! Дякую!.. Запам'ятаємо! — сказав я і пішов.

От до чого призводять неприємності! Писав, писав і тільки зараз пригадав, що треба вивчити формули скороченого множення. Гаразд! А може, не викличуть!

16 лютого. 7 година вечора.

Сьогодні, увійшовши до класу, я не сів на своє звичайне місце, поруч з Кирилом. Я поклав перед редактором запечатаного конверта й став походжати між партами, тримаючи за спиною портфель.

У конверті був лист. Ось що я там писав:

«Замятін!

Пропоную помінятися місцями з Пелікановим. Так вам буде зручніше робити гидоту своїм колишнім друзям. Якщо Пеліканов не поміняється, то я все одно разом з тобою не сяду. Це остаточно.

С. Ложечкіи».

Кирко прочитав листа і сказав:

— Смішно, Семене!

Я мовчки знизав плечима і ходив далі.

Тоді Кирило показав листа Валеркові. Той усміхнувся, сказав: «Це діло, це нам підходить», — і переніс свої книги на парту до редактора. Я сів на його місце, поруч з Мишком Артамоновим, — з тим самим, котрого намалювали богатирем.

Після дзвоника, перед початком уроку, до нас зайшов вожатий Ігор.

— Сподобалося «Крокодилятко»? — спитав він голосно.

— Сподобалося! — хором відповів клас.

Навіть «доктор історичних наук» Мишко Огурцов сказав: «Сподобалося». Промовчали ми з Артамоновим та Іванко Прибилов.

— Начувайтеся тепер! — сказав Ігор. — «Крокодилятко» — газета оперативна: як тільки що — за хвіст та на сонце. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — відповів клас.

— Допомагатимемо «Крокодиляткові»? Писати в нього будемо?

— Будемо! — крикнуло відразу тридцятеро дітей.

Цілий день я намагався не звертати на Кирила ніякої уваги, а він, здається, і справді не звертав на мене уваги. На всіх перервах діти приносили йому нотатки. Він переглядав їх з вельми поважним виглядом і казав: «Гаразд! Це ми опрацюємо» або: «Не піде. Це дрібниця».

Іванко Прибилов сьогодні тричі відкривав складаного ножика, але тут же збентежено ховав його.

Того самого числа. 10 годин 30 хвилин.

Настрій паскудний. Нудно вчити уроки самому. Це, певно, з незвички.

Не знаю, може, я погарячкував і марне посварився з Кирком? Зрештою, що з того, коли він разок напише про мене в газеті? І потім, хіба він винуватий, якщо у нього обов'язок такий?

Треба вчити формули скороченого множення, але на завтра багато задано з російської. Доведеться з формулами зачекати.

17 лютого.

Ні, Кириле Замятін, ніколи-ніколи Семен Ложечкін більше не обізветься до тебе ані словом!

Вони намалювали чотирьох сорок з роззявленими дзьобами, що сидять на спинці парти, а поряд зобразили чотирьох: риб, які стоять на хвостах біля дошки, понуро звісивши голови. Під цим безглуздим малюнком вони написали:

«Угадай

Сидячи за партою, ми — балакучі сороки. Стоячи біля дошки, ми — німі риби. Хто ми?

Відповідь: Артамонов, Ложечкін, Тараскін, Бодров».

І в той самий час, коли десятки дітей реготали наді мною, десятки інших хлопчиків витягували з піонерської кімнати